Що треба, аби класно влаштуватися в Німеччині. Досвід жителя Слов’янська

Гарна штука велосипед: можна їздити у справах, здійснювати велопробіги на десятки кілометрів, або просто виїхати покататися.

Але як і будь-який транспорт, велосипед потребує регулярного технічного обслуговування, а інколи – й ремонту. І тоді без допомоги кваліфікованого веломеханіка не обійтися.

У Слов’янську до війни наладкою і ремонтом велосипедів займалися кілька велосипедних майстрів. Роботи вистачало на усіх, адже Слов’янськ має славу «велосипедного міста».

Готувати велосипед до нового сезону жителі міста зазвичай починали з ранньої весни. Це були своєрідні «жнива» для місцевих веломеханіків.

Але скільки б не було у Слов’янську майстрів по ремонту велосипедів, один з них – Сергій Макаренко - був поза конкуренцією. В його невеличкій вело майстерні по вулиці Світлодарській завжди кипіла робота.

Інколи черга на ремонт/наладку розтягувалася на кілька днів. Але це не зупиняло власників велосипедів, які згодні були почекати зайвий тиждень, аби тільки віддати велосипед у руки хорошого веломеханіка.

Так було до війни.

Через кілька днів після початку великої російсько-української війни, Сергій Макаренко вимушений був припинити роботу велосипедної майстерні: фронт стрімко наближався до Слов’янська, жителі масово виїжджали з міста. Усім було не до велосипедів.

Через пів року, коли Сили оборони України відсунули лінію фронту від Слов’янська, до міста повернулися десятки тисяч містян.

У кого були велосипеди, знову почали крутити педалі. Але їхні велосипеди вже ремонтували інші майстри: майстерня Сергія Макаренка була зачинена, а самого веломеханіка давно не бачили у Слов’янську.

Де він? Що з ним?

Нещодавно я дізнався, що Сергій Макаренко перебуває у Німеччині, куди виїхав разом з родиною на початку війни. Написав йому у Фейсбук, дізнався новий номер телефону, зателефонував.

Розмова, спогади про Слов’янськ, розповіді про життя у Німеччині… Сергію було про що мені розповісти.

Німці гостинно зустріли українців

- Виїхали ми зі Слов'янська автомобілем наприкінці березня. Виїжджали до Німеччини, де мали знайомих, які могли зорієнтувати нас на місці. Вже з'являлася перша інформація про біженців, але вона змінювалася і була однобокою. Контактів в інших країнах ми не мали.

Перший «ривок» був до Дніпра. Дісталися туди пізно ввечері. Їхали довго, бо на дорогах на той час було багато блокпостів, чимало часу витрачали на перевірки та об'їзди, всі вказівники на дорогах були відсутні.

Протягом усієї дороги в Україні та Польщі ми зустрічали допомогу та співчуття людей. У деяких місцях - безкоштовна ночівля та харчування (у Дніпрі - готель-ночівля + харчування). Часто нам пропонували в дорозі гарячі обіди, у Польщі волонтери надали квартиру з продуктами.

Наприкінці п'ятої доби дісталися до Німеччини, до невеличкого містечка під Гамбургом. На той час можна було приїхати в будь-яке місто, прийти до Радхауса, і тобі допомагали з житлом.

У Радхаусі був свій фонд житла для біженців. Але були німці, які поселяли у своїх будинках українських біженців, віддаючи їм один поверх під житло. (У цій місцевості переважає приватна двоповерхова забудова). Всі тоді думали, що війна триватиме не більше пів року.

Далі треба було зареєструватися, прописатися, оформити медичну страховку, стати на грошове забезпечення, відкрити банківський рахунок, вирішити питання з телефонним зв'язком та інші дрібні побутові проблеми. Тоді виручало, що за українським паспортом можна було їздити безкоштовно, Телеком видав безкоштовні картки з безлімітним інтернетом та зв'язком з Україною.

Всі організаційні питання треба було вирішувати швидко. До речі, спілкування з німецькими організаціями відбувається листами. Спочатку листи надходили просто пачками. Наше знання німецької мови тоді було практично нульовим. І хоч у школі та інституті я вчив німецьку мову (це було більш як сорок років тому), пам'ятав лише те, що я її колись вчив…

У результаті наша сім'я опинилася в селі за 6 км від міста Харзефельд (населення - 15000 людей).

Це 85 км від Гамбурга. Села тут заможні (фермерські господарства), автобуси в основному шкільні, на канікулах не їздять. Перші виїзди до міста показали, що мирна тиша– це добре, але тодішній інформаційний вакуум - це просто катастрофа.

Місцева влада організувала волонтерські мовні курси, які треба було відвідувати 2 – 3 рази на тиждень. Також у місцевій церкві влаштували вечір знайомств для українських біженців. Там ми познайомилися з українцями, створили інтернет группу для поточного спілкування, адже на той час було чимало незрозумілих питань на кшталт що, де, коли. Поступово облаштувалися-обжилися.

Міг би не працювати, але знайшов роботу

У Німеччині пенсійний вік для чоловіків – 67 років. Але український пенсіонер Сергій Макаренко мав тут право на соціальну допомогу і законне право не працювати.

Та «відпочивав» він у Німеччині лише пару місяців. Невдовзі знайшов роботу. Причому, не аби яку, а за фахом!

Розповідає Сергій Макаренко:

- Через два місяця усі організаційні питання були в основному вирішені. Оскільки на той час мені було майже 62 роки, пройшов реєстрацію у Соціаламті, тобто мене не розглядали як потенційного працівника.

Але не хотілося втрачати свій набутий в Україні досвід. Навпаки, вирішив удосконалювати своє ремесло.

Почав шукати в інтернеті та об'їжджати веломагазини найближчих міст. Але всі вони були не дуже великими та укомплектовані персоналом.

І раптом у Google карті з’явився (як крапка на пустирі) новий веломагазин RadWelt. Виявилося, що він щойно відкрився (переїхав - розширився) у нашому місті.

Я одразу поїхав туди - знайомитися. Приміщення, торговий зал, майстерні, склади, побутові приміщення, офіси – все спроектовано досконало, розраховано на солідні торговельні обсяги.

Запропонував свої послуги веломеханіка. Домовився з шефом на пробні робочі дні. Взагалі на веломеханіка в Ausbildunge (училище-технікум) навчаються більше двох років. І на роботу беруть зі знанням мови А2.

Але моя наполегливість і 30-ти річний досвід роботи веломеханіком допомогли зайняти вільну вакансію. До речі, колектив у магазині дружний та доброзичливий. Я там – єдиний українець серед німецьких колег.

Хороші умови праці, зарплата, 30 днів оплачуваної відпустки, медична страховка, доплата на відпустку… Але є одне АЛЕ: усі поряд з тобою 8 годин безперервно працюють. На роботі  не можна: сидіти, палити, говорити по телефону або просто не працювати.

Соціальне, але орендоване житло

Як розповідає Сергій Макаренко, у Німеччині більшість людей не є власниками житла. Загалом це свідомий вибір європейців, які зазвичай прагнуть оселитися якомога ближче до місця роботи. Оскільки у пріоритеті - робота, то житло, образно кажучи, слідує за роботою.

До того ж  житло в європейських країнах - задоволення дуже дороге. Тому чимало європейців десятиліттями орендують квартири і будинки. І, на відміну від українців, вважають це нормою.

Ось що розповідає Сергій про пошук житла:

- Передбачається, що виділене біженцям соціальне житло, є тимчасовим прихистком. Далі ми маємо вивчати мову, влаштуватися на роботу та винаймати житло самостійно.

У місті Харзефельд переважає приватна малоповерхова забудова, багатоквартирних будинків мало. Нові багатоквартирні будинки зазвичай – це усього 8-10 квартир.

На вільні квартири багато претендентів. І власники прискіпливо обирають «квартирантів». Квартири в основному орендовані. Люди знаходять роботу і лише потім – поряд житло.

Щоб з тобою розмовляли, ти приносиш документи:

• про заробітну плату за останні 6 місяців;

• довідку, в якій міститься історія попередніх оренд квартир;

• довідку, що ти можеш претендувати на соціальну квартиру.

Тоді ловиш оголошення та призначаєш термін на перегляд: ти - квартири, а її власник - тебе і документів.

І тут вже, як кому пощастить.

Ми тривалий час жили в селі у людей (довше, ніж попередньо передбачалося), і треба було переїжджати у місто, ближче до роботи.

Цей процесс зайняв майже рік. То ми запізнювалися, і квартира знімалася протягом кількох годин, то нам не підходили варіанти, то, начебто, вже домовилися, але щось не «зросталося».

Аж ось, нарешті, удача: у новому будинку Ратхаузу виділили дві квартири для біженців, що працюють.

Тут допомогли мої роботодавці, сформували та надіслали свіжі документи в організації з рекомендаційними листами. Все вирішувалося протягом 2-3 годин.

Нам виділили трикімнатну квартиру. У ній була вбудована кухня з піччю і холодильником, відремонтована ванна кімната.

Все інше: світильники, ліжка, столи, пральні та сушильні машини, шифоньєри тощо – придбавали самостійно. Але умови такі, що коли здаватимеш назад квартиру, маєш залишити її порожньою, як і в'їжджали. Перед заселенням до квартири, треба внести заставу (від 1000 до 1500 євро, для усунення дефектів, що виникли). Якщо немає претензій, заставу повертають.

Також треба застрахувати квартиру від пожежі та заподіяння шкоди третім особам.

Соціальної допомоги вистачає на пристойне життя

Чимало українських біженців працездатного віку досі живуть в Європі за рахунок соціальної допомоги. Вони не поспішають вчити мову та працевлаштовуватися. Хоча за два з половиною роки деякі наші співвітчизники мають хороші успіхи у вивченні мови та пошуку роботи.

Тому дедалі частіше серед європейців лунають пропозиції скоротити розміри соціальної допомоги українцям, яка, приміром, у Німеччині забезпечує рівень життя пересічного німця, що працює на низькооплачуваній роботі.    

До речі, Німеччина – одна з європейських країн, в якій українські біженці мають особливий правовий статус. Завдяки цьому, для отримання притулку нашим біженцям не треба проходити тривалу бюрократичну процедуру у тамтешньому відомстві у справах міграції і біженців: українці одразу мають право на тимчасовий захист.

Особливий правовий статус українських біженців забезпечує їм кілька важливих соціальних гарантій.

По-перше, це щомісячна фінансова допомога. Вона досить пристойна: 506 євро на людину (якщо йдеться про родини), або 563 євро для самотніх українців. За словами Сергія Макаренка, з урахуванням усього списку соціальних гарантій для українських біженців, цих грошей цілком вистачає на життя.

- Початок «самостійного життя» ми сприйняли з оптимізмом: моя робота обіцяла певні перспективи у Німеччині, - розповідає далі Сергій. - Хоча на початках у грошах ми втратили. Адже після працевлаштування ми мали самі за все платити. Усі соціальні виплати на сім'ю були скасовані, натомість треба було платити додаткові податки (радіо та телебачення). Але незалежність від соціальної допомоги і поважне ставлення до нас, як до працюючих, було того варте.

 За роботу – адекватна оплата

- Не питаю про твої заробітки. В Європі не прийнято задавати такі запитання. Цікавить інше: за одну й ту саму роботу, тобі платять стільки ж, як і німцю?

- Наразі мінімальна зарплата у Німеччині – 12 євро за годину. Мені платять трохи більше. Але порівнювати мою оплату праці з оплатою за таку ж роботу німця не зовсім коректно. По-перше, я ще не знаю німецьку мову на належному рівні, і це заважає роботі. По-друге, на відміну від моїх німецьких колег, я ще не оволодів деякими технологічними тонкощами професії, оскільки абсолютна більшість велосипедів – з електричним двигуном. Тут комп’ютеризовано усі налагоджувальні процеси. А я був спеціалістом з велосипедної механіки (у Слов’янську велосипедисти досі їздять на механіці). Отож доводилося по ходу опановувати деякі нові для мене технологічні процеси.

- Ти вже відпрацював два роки. Відпустки давали?

- Звичайно. Трудове законодавство у Німеччині виконується чітко. Приміром, не можна залишатися на роботі після офіційного завершення робочого дня. На початках я, за українською звичкою, пропонував директору: «Зараз збираю велосипед під замовлення клієнта, але трохи не встигаю -  залишилося роботи на 15 хвилин. Отож, закінчу збирання велосипеда, і завтра ви його продасте!». Але дозволу на додатковий час роботи не отримав. А щодо щорічних відпусток… Так, я їх відгуляв. Стандартна тривалість відпусток у Німеччині – 30 робочих днів. Але за раз не можна брати більш як на два тижня. І не можна не відгуляти решту відпустки.

Натомість заздрити, краще працювати!

Мені не одразу вдалося умовити Сергія Макаренка на цю розмову. Він вагався, бо знає, що не всім нашим землякам сподобається історія його закордонного успіху. Звичайно, більшість читачів щиро порадіють за Сергія.

Але будуть і такі, хто заздритиме. Тому він не хотів її «світити». І згадує, як деякі його знайомі, дізнавшись про німецький період життя, запитували: «Як тобі вдалося виїхати з України?».

- Дивні люди. Коли почалася велика війна, я вже майже два роки був пенсіонером, - коментує Сергій.

Але потім він таки погодився на публікацію статті.

- Може, хтось з наших співвітчизників прочитає цю статтю і зрозуміє, що не можна зловживати гостинністю європейців, які прийняли мільйони українців і всіляко допомагають нам. Треба, як мінімум, бути вдячними людьми: вчити мову приймаючої країни (вчити, а не роботи вигляд, що вчиш), поважати її закони, шукати і знаходити роботу. І тоді ставлення до українських біженців з боку європейців всюди буде таким же, як і в перші місяці війни: гостинним, щирим і шанобливим,- переконаний Сергій Макаренко.