Житель Слов'янська – про п'ять місяців життя у Святогірській лаврі

Фото з архіву Карачуна

Житель Слов'янська Андрій Плакущій 1 вересня повернувся до рідного міста. До повернення, разом з дружиною та двома дітьми він провів у Святогірській Успенській лаврі понад п'ять місяців. «Ми вирвалися з жахів війни…», – такими були його перші слова після повернення до Слов'янська, сказані журналісту «Карачуна».

… Сім'я Плакущіх приїхала до лаври 9 березня. Як і багато наших земляків, Андрій вважав лавру безпечним місцем. Мовляв, святиня, хто ж її обстрілюватиме. Тому чимало людей сподівалися у лаврі «пересидіти» війну. Тоді, на початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, багато-хто з українців думав, що війна не буде довгою. Адже навіть західні розвідки на той час давали Україні мало шансів.

А ще у жителів Слов'янська залишились у пам'яті сумнозвісні події весни-літа 2014 року, коли Святогірськ та лавра дали притулок десяткам тисяч жителів міста. Тому багато наших земляків були впевнені, що сусіднє курортне місто знову врятує, обігріє, захистить.

Як невдовзі з'ясувалося, це була помилкова думка. Святогірськ та лавра обігріли, але не захистили. Місто та лавра самі стали жертвами війни. Тому що 2014 рік – не 2022-й.

Вісім років тому у наших краях була «прелюдія війни». Справжня війна прийшла до України 24 лютого.

Як жила з березня по вересень Святогірська лавра – розповідає житель Слов'янська Андрій Плакущій:

- До 12 березня Святогірськ та лавра жили звичайним мирним життям. У Святогірську працювали всі магазини, у місцевій пекарні випікали смачний хліб, за яким приїжджали і жителі навколишніх сіл.

Після приїзду до лаври нас розселили по корпусах. Чоловіки жили у верхньому чотирнадцятому корпусі, жінки з дітьми – у дев'ятому. Порядки у лаврі були суворими. Чоловікам заборонялося входити до жіночого корпусу, навіть до дружини не пускали. Але ми з розумінням ставилися до цих обмежень. Вже потім, коли почалися регулярні обстріли, нас усіх розселили у дев'ятому корпусі.

Пізнього вечора 12 березня у лавру був перший потужний «приліт». Тоді в соціальних мережах публікувалися фотографії результатів цього обстрілу: вибиті вибуховою хвилею шибки, автомобілі зі слідами від уламків снаряду. Мій автомобіль тоді також постраждав. Але не дуже.

Вибиті вікна швидко закрили плівкою. Я також брав участь у цих ремонтних роботах.

Потім був наступний обстріл. Ця плівка вилетіла. Знову довелося «склити» плівкою. І так – кілька разів. Поки не зрозуміли, що це – марна справа.

- Скільки за весь цей час у лаврі було людей, не рахуючи ченців?

- За моїми підрахунками, спочатку було більше тисячі людей. Звісно, дев'ятий корпус не розрахований приймати таку кількість біженців. Але прийняв: три поверхи та напівпідвальне приміщення були повністю зайняті людьми. У коридорах ліжка стояли з обох боків, був лише вузький прохід. Було багато сімей з дітьми. Навіть зараз там залишилося кілька сотень людей. І десь п'ятдесят дітей.

Кількість людей у лаврі постійно змінювалася. Коли нам привозили гуманітарну допомогу, з волонтерами виїжджали зазвичай до десяти осіб.

Були й такі, хто, не витримавши жахів обстрілів, перепливали Сіверський Донець. Це вже коли було підірвано міст біля лаври. Подальша доля цих людей мені невідома.

У лаврі були біженці не лише зі Святогірська. Практично з усіх довколишніх сіл сюди приходили-приїжджали люди. Усі шукали у лаврі порятунок.

Найбільш чисельне поповнення – до сотні людей – у лаврі з’явилося після організованої евакуації із села Богородичне. Тоді до нас привезли багато черниць та жителів села. На той час у Богородичному вже були страшні обстріли. Людей дивом удалося вивезти.

- Ви, напевно, спілкувалися з жителями Богородичного. Що вони розповідали?

- Розповідали про жахливі обстріли. І всі шкодували, що не евакуювалися вчасно. Коли в них у селі підірвали міст через Сіверський Донець (це було в середині березня), вони якось заспокоїлися. Жителі села чомусь були впевнені, що війна омине Богородичне. Мовляв, тепер наше село, як апендикс – кому ми потрібні, відсидимося вдома. «Відсиділися»… У Богородичному жодного будинку вцілілого не лишилося. Такого села, гадайте, вже не існує.

І все ж у лаврі зараз є жителі Богородичного, які планують повернутися до рідного села. Ми кажемо їм: «Вашого села немає!». А вони відповідають: «Хай воно розбите, нехай моя хата зруйнована, але я буду вдома».

- Може, люди не уявляють, наскільки село зруйноване?

- Та знають вони всю правду! Просто такий, мабуть, менталітет у наших селян. І така логіка.

Також ми часто спілкувалися з жителями села Тетянівка.

А приблизно тиждень тому привезли до лаври жительку Тетянівки з двома дітьми 5-6 років. Жінці 24 роки. Два осколкові поранення в ногу. Їй пощастило, що українські військові приїхали, і серед них був медбрат, який надав першу медичну допомогу. Потім цю жінку терміново повезли до краматорської лікарні. А іншу молоду жінку з Тетянівки того дня снарядом просто розірвало.

У це важко повірити, але в Тетянівці досі живе близько двадцяти людей. До речі, вони і лаврі добре допомагають. Хтось тримає корову, хтось вирощує фрукти-овочі. Завдяки цим людям ми могли хоч щось дітям купувати.

З продуктами у лаврі була складна ситуація. Декілька тижнів у липні до нас не привозили гуманітарну допомогу. З чим це пов'язано? Не знаю.

Більше за інших страждали курці. Коли покурили всі цигарки і навіть бички, мужики реально мучилися.

- Ви пам'ятаєте точну дату, коли було підірвано міст біля лаври? Адже щодо цього є різна інформація.

- Пам'ятаю, що міст підірвали на початку червня. Але назвати точну дату зараз важко. На мою думку, це сталося першого числа. Пам'ятаю, що саме тоді в лаврі були перші жертви: загинуло три ченці. Ще один чернець і черниця трохи пізніше померли від ран.

– А серед світських мешканців лаври – були жертви?

– Три людини досі перебувають під завалами розбомбленого чотирнадцятого корпусу.

Були у лаврі і люди з пораненнями. Були навіть дві вагітні жінки. Одна вчасно виїхала з чоловіком. А інша народжувала у лаврі. Пологи проходили тяжко. І якби не акушерка Валентина з Маріуполя, яка приїхала до лаври незадовго до війни, невідомо, як усе закінчилося б. Завдяки цій акушерці жінка благополучно народила дитинку.

- Як у лаврі готували їжу без електроенергії?

– Електропостачання зникло після підриву моста. Напевно, електрокабелі проходили під мостом. Але у лаврі є дизель генератор. Був якийсь запас пального, тому певний час жили зі світлом. І це реально рятувало, адже в холодильниках лаври були продукти. Але всі запаси колись закінчуються. Пережили ми такий нелегкий період. Тому коли волонтери доправили до лаври паливо, всі були просто щасливі.

- Ви сказали, що у лаврі був ваш автомобіль. Могли, мабуть, виїхати звідти, коли припекло. Чому не виїхали вчасно?

- Виїхали. Але, на жаль, лише 1 вересня. Я – на своєму автомобілі, дружина та діти – на транспорті українських військових. Моя машина – без вікон, але на ходу. Їхали через Сидорове, Маяки. Бачили розстріляні, спалені автомобілі, що стоять на узбіччях доріг.

А виїхати раніше… Так, можна було спробувати. Але зрозумійте, люди тому й сидять там, що бояться виїжджати: а раптом дорогою машину розстріляють?

Так, були і дні затишшя. Найчастіше – відносного, іноді – повного. Але ніхто не знає, коли можуть початися обстріли і куди прилетить!

Там реальна війна. Ми ось другий день у Слов'янську. Так, сюди теж "прилітає". Але у Слов'янську поки що жити можна. А там були періоди, коли бомбардування не припинялося ні вдень, ні вночі!

Були моменти, коли ми сумнівалися, що виживемо, навіть у підвалі. Одного разу ченці причащали нас без відповідної підготовки (пост, молитви). Просто сповідь та причастя. Як перед смертю.

- За ці понад п'ять місяців були, як ви сказали, і «світлі проміжки». Чим у цей час займалися люди у лаврі?

- Багато хто працював, допомагав лаврі. Роботи вистачало: ремонти, відновлення приміщень, меблів після обстрілу. У теплицях люди працювали. Лавра там вирощує овочі, квіти.

А ще я іноді рибалив. У березні «їхав на курорт», хоч і ненадовго, тому взяв з собою всі свої рибальські снасті. Серед літа було кілька тижнів затишшя, коли можна було з вудкою виходити на берег.

Але здебільшого були такі тижні, що з підвалу не можна було виходити, не те щоб рибу ловити.

- Чи проводила лавра службу весь цей час?

- Так. Але під час обстрілів служба проходила виключно у підвальному приміщенні – під трапезною.

– Зазвичай важкі часи зближують людей. Вони об'єднуються, щоб разом протистояти біді. Яка морально-психологічна обстановка була у лаврі?

- Ви знаєте, там люди різні... По суті, це був великий гуртожиток з несприятливими умовами для проживання, в який через війну разом проживали різні люди: виховані і не дуже, культурні та всякі. Було багато сварок. Сварилися один з одним з різних приводів і без приводу. Основна причина: всі на нервах! Були такі, хто приймав антидепресанти. Хто – у пігулках, хтось у …

- У пляшках?

- Не приховую, були моменти, коли думалося: ех, зараз би грам двісті! Щоб не збожеволіти від обстрілів. Та тільки де його там знайдеш, цей «антидепресант»...

- Чи відчували ви там інформаційний голод? Чи знали, що відбувається на фронті?

- Так, були періоди, коли ми жили в інформаційному вакуумі. То інтернету не було, то мобільного зв'язку. А частіше – і того, й іншого. Приблизно з 18 травня зник мобільний зв'язок. Його, по суті, немає досі. Потрібно виходити на гору, щоб упіймати сигнал. Та й то не завжди виходило.

- Коли до вас прийшло розуміння, що припустилися помилки, вирішивши перечекати війну в лаврі?

- Ми не перечікували війну в лаврі. Я – людина віруюча. Тому я поїхав туди. Ми підійшли до цього рішення свідомо. Проживши у лаврі майже півроку, ми й себе побачили з іншого боку. Це якийсь новий досвід життя. Так, досвід жорстокий.

Хоча, звичайно, якби спочатку ми знали, що все буде ось так, ми точно туди не поїхали б.

Ми вибралися з жахов війни. Але в лаврі ще лишилося багато людей. Серед них – діти. Попереду – холода, зима. А лавра зовсім не пристосована зараз до життя в екстремальних умовах: дахи всіх будівель або зруйновані, або протікають, більшість корпусів не мають опалення. І не факт, що до настання холодів буде евакуйовано всіх мешканців лаври. Тому Святогірська лавра зараз сама потребує допомоги. Насамперед, потрібні будівельні матеріали для виконання хоча б елементарних ремонтних робіт. Може, хтось відгукнеться?

- Зараз ви з сім'єю – у Слов'янську. Будете й далі випробовувати долю, чи поїдете кудись у безпечніший регіон України?

- Коли ми їхали до Слов'янська, думали, що і тут така ж "жесть". І були приємно вражені побаченим. Я розумію: у місті немає води, газу, не всі мають світло. Але поки що тут можна жити.

І, тим не менш, ми будемо евакуюватися. Кілька днів, поки прийдемо до тями і морально відновимося від пережитого, поживемо вдома. А потім зберемо речі, вирішимо, куди їхатимемо і – вперед.

Ми не хочемо знову переживати жахи бомбардувань. Ми пережили таке! Не дай Бог комусь пізнати такі жахи.