Чому жителі Слов'янська незадоволені своїми перевізниками?

Фото з архіву Карачуна

У Слов'янську та на території колишнього Слов'янського району до війни возили пасажирів три великі автоперевізника: приватний підприємець Сергій Яцура, ПП «Славтранс», ПП «Пасажир». Усі вони – перевізники із солідним стажем: їхні автобуси та маршрутки обслуговують пасажирів понад два десятки років. Отже, цей вид бізнесу прибутковий – за вмілої його організації, зрозуміло.

Як показали два десятки років їхньої роботи, наші перевізники ведуть свій бізнес професійно. Вони неодноразово успішно вирішували проблеми бізнесу. Наприклад, під час суттєвих цінових стрибків на пальне та запасні частини, а також коли їм хронічно затримували бюджетні компенсації за перевезення пільгової категорії пасажирів. Вони вистояли і 2014 року, коли через військові дії втратили частину свого автопарку. Сергій Яцура, наприклад, тоді втратив 13 одиниць автотранспорту.

Але найбільш потужним ударом були події після 24 лютого 2022 року. Війна, масова евакуація населення, різкі стрибки цін на дизельне паливо та автогаз, відсутність запчастин для частини маршруток…

Але навіть за цих умов перевізники Слов'янська не згорнули повністю свій бізнес. За першої ж нагоди, вони відновили діяльність. Щоправда, слів подяки на свою адресу перевізники чують мало.

Їх частіше критикують, не завжди при цьому вибираючи висловлювання. Ось що, наприклад, нещодавно наші земляки написали у місцевих соціальних мережах:

Щоб почути думку перевізника, на чию адресу періодично летять критичні «списи» від жителів Слов'янська, журналіст «Карачуна» поставив кілька запитань приватному підприємцю Сергію Яцурі.

- Сергію Вікторовичу, розкажіть, як змінилася робота підприємства після початку війни?

– 24 лютого ми ще відпрацювали, а з 25 числа повністю зупинилися. Причина – величезний дефіцит палива. Більшість АЗС перестали заправляти автомобілі, адже постачання пального не було. Якщо десь і відпускали паливо, то на тих заправках були божевільні черги. У нас, звичайно, був якийсь запас солярки, але витрачати її побоювалися, притримували про всяк випадок. На той час, пам'ятайте, все було дуже невизначено…

- Але ж у вас багато автотранспорту на газі. А з автогазом, начебто, не було великих проблем.

- Справді, більшість машин міських і приміських маршрутів у нас їздили на метані. Але газ-метан дуже сильно подорожчав ще за кілька місяців до війни, і ми всі метанівські ПАЗики поставили «на прикол», а ГАЗелі почали переводити на газ-пропан. Завдяки цьому ще якось працювали на міських маршрутах.

У середині березня почали поступово відновлювати роботу підприємства. Почали їздити на Дніпро. Попит був великий. Багато людей у містах Донецької області (ті, хто виїхав у евакуацію) періодично приїжджали додому по особисті речі. Заробляли на той час ми і на перевезенні (передачі) посилок. Окрім цього возили також гуманітарні вантажі.

Приблизно з квітня минулого року на міжміських маршрутах різко побільшало перевізників. З'явилося багато охочих заробити на пасажирських перевезеннях, доставці вантажів. Дніпро став найбільш затребуваним напрямком. Адже саме до Дніпра та Дніпропетровської області під час війни виїхала найбільша кількість жителів Донеччини.

Десятки водіїв на той час стали «таксистами». Возили на бусах та легкових автомобілях. Були й такі перевізники, які називали себе волонтерами, не забуваючи, щоправда, брати з пасажирів гроші... Податків, звичайно ж, ніхто з них не платив.

- Чи вдалося зберегти колектив після 24 лютого?

- Ні, на жаль. Більшість співробітників евакуювалися разом з сім'ями. З ремонтників залишився один слюсар. Толковий спеціаліст. Ще лишився один автоелектрик. Деякі водії повертаються до Слов'янська, але що ми зараз можемо їм запропонувати?

- Скільки одиниць автотранспорту зараз виходить щодня на лінію внутрішньоміськими/районними маршрутами, і скільки – міжміськими?

- Сім-вісім машин. З них одна машина – по місту (на маршруті № 9), по одній машині – на сел.Черкаське-Билбасівку, Райгородок, Миколаївку, дві машини – на Дніпро, одна – на Харків чи Костянтинівку.

Були плани відкрити маршрут до Ліману. Поїхав туди, подивився: там усе дуже сумно. Поки що питання щодо рейсу на Лиман відклали до весни.

Рейси на Барвінкове сенсу не мають – у тому напрямку ходять дві електрички.

Пускали ми також мікроавтобус на маршрут №17 (м-н Словважмаш, сел. Мирне). Але після того, як поламалася машина на «дев'ятці», довелося зняти цей автомобіль і направити його на маршрут № 9.

Я розумію, що у Мирному – теж люди. Але сімнадцятим маршрутом їздили три, чотири, п'ять пасажирів. Іноді трохи більше. А ті грошові «крихітки», які водії привозили з Рибгоспу… Неможливо працювати за ці гроші! Адже мені ніхто не відпускає паливо безкоштовно. І водій не працюватиме «за спасибі».

- І, тим не менш, люди обурюються, що закрили цей маршрут, і що ваші автобуси не їздять у Малинівку, Майдан. Що їм відповісте?

– Маршрут на Малинівку закрили ще до війни. Було так: ми робили туди три рейси на тиждень, а люди вимагали, щоб маршрут був щоденним. Тому я написав заяву, в якій від Малинівки відмовився. А Майдан… Там, образно кажучи, п'ять хат – кого возити?

В селі Маяки, згоден, зараз проживає більше людей, але їх замало, щоб їздити туди. Навіть з урахуванням жителів села Сидорове.

Так, люди часто незадоволені перевізниками, обурюються. Я завжди в таких випадках говорю: йдіть до мене, попрацюйте водієм, спробуйте, як це воно за нинішніх умов. На тому обурення й закінчуються.

Знаєте, зараз багато розвелося «диванних експертів», які у всьому розуміються, всім дають поради, критикують. Недаремно кажуть: язиком плескати – не мішки тягати…

І взагалі, за багато років роботи перевізником, я дійшов висновку, що багатьом нашим людям – що не роби, все їм не так. Такою є реальність, на жаль.

– Які маршрути рентабельні, а які збиткові?

- Давайте говорити чесно: на збитковому маршруті можна працювати тільки якщо

а) хтось компенсує збитки;

б) є маршрути з високою рентабельністю.

В іншому випадку, на перевізника чекає банкрутство.

Адже, крім величезних витрат (на паливо, ремонти автотранспорту, електроенергію, зарплату персоналу тощо), нині існує велика проблема дефіциту запчастин. Наприклад, зламалася ГАЗель – де брати на неї запчастини? Адже це автомобіль російського виробництва ... Зараз запчастини на ГАЗель коштують дорожче, ніж на Mercedes-Benz Sprinter! 

- Чи можна говорити зараз про прибуток у перевізника, якщо половина потенційних пасажирів не повернулася до місць свого постійного проживання?

- Проблема, дійсно, в тому, що возити нема кого! Начебто половина жителів Слов'янська повернулася додому з евакуації. Але на кількість пасажирів це майже не вплинуло.

Після того, як відновило роботу Слов'янське тролейбусне управління, багато людей переорієнтувалися на тролейбус – адже він у нас зараз безкоштовний! Та й їздити людям загалом нікуди: роботи немає! Що у нас тепер працює – комунальна сфера та частина бюджетників. Тому у більшості людей грошей немає. У Слов'янську зараз їздять здебільшого на ринок. А в другій половині дня життя у місті ніби завмирає. Ніхто нікуди не їздить.

А після того, «Укрзалізниця» відновила рух поїзда «Одеса-Костянтинівка» та столичного Інтерсіті, помітно зменшилась кількість пасажирів на Дніпро, Кам'янське, Полтаву, Харків (і назад). Ці напрями, звісно, все одно обслуговуємо, але часи, коли буси з Дніпра та на Дніпро йшли повністю заповнені пасажирами, вже у минулому.

Особливо проблемним став Харків. Раніше возили студентів та тих наших земляків, хто там працював. Тепер нерідко буває так, що по Харкову набирається один-два пасажири на рейс. Зрозуміло, що заради такої кількості пасажирів ніхто не надсилатиме туди машину.

Минулої осені, коли у багатьох містах Донецької області відновила роботу «Нова пошта», зменшилися наші доходи і від перевезення посилок та передач.

Так, ми працюємо. Але про прибутки сьогодні не йдеться. Щось заробляємо, звісно. Намагаємося, щоб водії мали якусь зарплату.

А ще для нас важливо, щоб техніка працювала, бо коли автомобіль не їздить, стоїть, він псується.

- Чи є зараз конкурс серед перевізників – такий, як раніше проводила облдержадміністрація?

– Зараз це все призупинено. 23 лютого (за день до війни) я виграв конкурс на Миколаївку. Під цей рейс купив два автобуси Ataman, вони мені коштували тоді майже шість мільйонів гривень. А зараз вони просто простоюють.