Повернулися до Слов'янська. А невдовзі знову евакуювалися. Чому?

Фото з архіву КарачунаВід початку війни зі Слов'янська виїхали в евакуацію, за різними оцінками, 70-80 відсотків жителів міста. Залишилися найбільш стійкі, а також ті наші земляки, які з різних причин не могли полишити рідні будинки-квартири.

Але минулої осені (після того, як ЗСУ вибили ворога з Харківської області та відігнали росіян від Лимана, Святогірська), багато жителів Слов'янська почали збиратися додому.

Процес повернення наших земляків з евакуації прискорився після того, як на місто відновили подачу газу, і особливо, коли з'явилася реальна перспектива опалення багатоквартирних будинків. 

І вже наприкінці листопада місцева влада констатувала: до Слов'янська повернулися майже половина жителів міста! До речі, незадовго до Нового року до міста повернувся і один з наших колишніх мерів, людина не бідна. 

Абсолютна більшість тих, хто повернувся, залишаються у Слов'янську по сьогодні. Вони втомилися від багатомісячних поневірянь чужими кутками і хочуть жити вдома. Люди впевнені, що зараз у Слов'янську навіть безпечніше перебувати, ніж у багатьох інших містах нашої країни, і що доки триває війна, ризики існують в Україні скрізь.

З їхньою думкою важко не погодитися.

Проте є й такі наші земляки, які, повернувшись до Слов'янська минулої осені, і побувши вдома лише кілька тижнів, знову вирішили виїхати з міста.

Чому вони наважуються на повторну евакуацію? Що їх не влаштовує вдома, де все своє та рідне? Чому їм «рідні стіни» не допомагають?

Журналіст «Карачуна» поспілкувався з кількома такими жителями Слов'янська. Примітно, що всі вони зажадали, аби ми не оприлюднювали їхні імена-прізвища.

«Карачун» підсумував їхні аргументи. Причини повторної евакуації частини наших земляків можна умовно поділити на три групи.

Військова

Після того, як ЗСУ «відсунули» фронт від Слов'янська на півсотні кілометрів, у місті стало помітно тихіше. Бувають періоди абсолютної тиші.

Чи «відлітає» періодично від нас? Відповідь на це питання знають, звісно, лише військові.

Але прильотів, слава Богу та ЗСУ, стало незрівнянно менше (тьху, тьху). Ворог частіше б'є по сусідньому Краматорську. Мабуть, тому, що там залишилося «в живих» більше, ніж у Слов'янську, промислових підприємств. Вони часто стають мішенню.

Але сказати, що у Слов'янську спокійно, теж не можна. У місті періодично чути артилерійську канонаду. Найкраща чутність – з балконів верхніх поверхів багатоквартирних будинків.

Звідки до нас долинають відлуння боїв – з Бахмута, до якого від Слов'янська 43 км (по прямій)? Чи з району Соледара, який до нас трохи ближчий (35 кілометрів)? А, може, від сіл лиманської громади – Зарічного, Торського (відстань від Слов'янська 33 км), які регулярно зазнають обстрілів?

Але ця канонада (навіть не гучна, віддалена канонада!) б'є по нервах слабонервних жителів Слов'янська.

Ще сильніше б'ють по серцях наших земляків тривожні зведення з найбільш спекотних напрямків східного фронту, який хоч і повільно, потроху, але знову почав наближатися до Слов'янська. Зрозуміло, що це ще не реальна небезпека для міст північної частини Донецької області, але – небезпечна тенденція, яку поки що не вдається зупинити.

Фінансова

Весною минулого року, коли жителі Донецької області масово евакуювалися з рідних місць, у багатьох з них існувала бодай якась фінансова «подушка» – особисті заощадження. Вони й дозволяли спочатку жити у більш-менш звичному споживчому режимі.

Але коли немає доходів (а без роботи залишилося багато наших земляків), заощадження різко тануть.

У найбільш вигідному становищі опинилися переселенці-пенсіонери. Вони мають пенсії – нехай і невеликий, але стабільний дохід.

Хтось мав доходи, працюючи на віддаленні. Комусь пощастило отримувати від свого роботодавця певні виплати за вимушений простій.

Однак велика частина вимушених переселенців зіткнулася з реальним безгрошів'ям. Саме вони першими почали повертатися додому.

Повернулися. Пораділи. Полежали на своєму улюбленому дивані.

А потім пішли у магазини, на ринок. І неприємно здивувалися, побачивши слов'янські ціни на продукти харчування, які значно вищі, ніж у тих містах-селах, де вони жили в евакуації. На деякі продукти (наприклад, свинину) – значно вищі.

Дехто знайшов вихід: їздити електричкою до Харківської області – там все дешевше, там працює популярний АТБ. А ще можна купити та провезти спиртне, яке на Донеччині, як відомо, нині заборонене. «Сухий закон», звичайно, можна обійти (і його оминають), але націнка за ризик (приблизно 30 відсотків вартості пляшки) напружує.

І тоді люди починають рахувати і робити висновки.

Наприклад, молода сім'я вимушених переселенців з трьох осіб (чоловік, дружина, дитина) щомісяця отримує від держави «переселенські» 7 тисяч гривень. Приблизно половини цих грошей вистачає на оренду скромного житла. Решту грошей можна витрачати на продукти.

Плюс періодично переселенці одержують гуманітарну допомогу. Подекуди – дуже непогану. У деяких наших земляків в евакуації накопичилося стільки макаронів, круп, скільки у них не було в коморах до війни. 

Звичайно, мимоволі тисне на свідомість думка про те, що, перебуваючи в евакуації, вдома накопичуються борги по комуналці. Але більш важливим для багатьох є їхнє фінансове становище «тут і зараз». А що буде потім, після війни… Усі розуміють: до цього «потім» ще треба дожити.

Повернувшись додому, і втративши таким чином статус ВПО, такі переселенці автоматично втрачають і право на виплати «переселенських» грошей.

Зрозуміло, не всі діють чесно, відмовляючись від статусу ВПО та, відповідно, від грошей. Але є чимало й таких людей, які свідомо не хочуть «грати в такі ігри».

Моральна

"У Слов'янську зараз все сумно ...". Так коротко характеризує обстановку в місті частина його жителів. І пояснюють: місто живе лише у першій половині дня, а у другій – наче вимирає.

Зрозуміло, що це пригнічує морально і сильно контрастує з тією реальністю, яку наші земляки вже звикли бачити, живучи в евакуації.

Іноді здається, що людей та машин зараз у Слов'янську – майже стільки ж, як до війни. Особливо яскравою ця ілюзія була перед Новим роком, коли на ринках, вулицях та в магазинах спостерігалося помітне пожвавлення.

Але настає вечір, темніє, і люди бачать, що у багатоповерхових будинках не світяться й половина вікон. Усі розуміють – чому так. І стає сумно.

Є й інші, здавалося б, не суттєві моменти. Наприклад, той факт, що у місті не працюють спортивні секції.

– Мій син займається спортом. Відвідував спортивні секції у Слов'янську до війни, а також у невеликому містечку на Закарпатті, де ми мешкали в евакуації. Повернулися до Слов'янська, а тут нічого цього немає. Йому скучно. Гуляти, а фактично вештатися вулицями з друзями, теж набридає, – розповіла журналісту «Карачуна» одна з мешканок міста, яка поки що роздумує: знову виїжджати чи залишатися вдома?