«А він живий! Тільки у полоні…», - жителька Костянтинівки вірить, що її син потрапить до списків на обмін

Час від часу в пресі з’являються повідомлення про черговий обмін полоненими. Щоразу це значна подія, і ми щиро радіємо за тих наших воїнів, які повертаються в Україну.

Але короткі рядки повідомлень про обмін полоненими, звісно, не містять інформації про той грандіозний обсяг підготовчої роботи, яку виконують представники наших силових структур та українські перемовники. Проте, інколи звільнення полоненого не може бути можливим без дієвої участі у цьому процесі його родичів.

Про один з таких випадків журналіст «Карачуна» дізнався, перебуваючи в місті Кропивницький.

… В соціальних гуртожитках Кіровоградщини нині проживають, в основному, вимушені переселенці з Донеччини. В одному з них «Карачун» зустрівся з жителькою Костянтинівки Олександрою Осіпцовою.

Вона розповідала мені про своє теперішнє життя-буття. Про те, як довелося евакуюватися, про розбитий вщент дачний будинок у селі Плещіївка, що під Костянтинівкою, про онука, який нині воює у лавах ЗСУ. В якусь мить очі жінки наповнилися сльозами. Вона дістала телефон і показала фотографію, на якій було зображено кілька українських воїнів.

- Один з них – мій син. Він живий! Тільки зараз у полоні…», – сказала вона. І почала розповідати. 

Ось, що вона розповіла:

- Мій онук незадовго до війни відслужив в українській армії. Затим підписав контракт, і тепер воює в ЗСУ. А мій син ще на початку березня 2022 року пішов до військкомату. Пояснював своє рішення так: «Не можу я вдома сидіти, коли мій син – в окопах». 

Торік 9 березня його призвали, а через два дні син уже воював під Волновахою. У тій бойні, як відомо, загинуло багато українських захисників. 

Через якийсь час телефон сина перестав відповідати. У військовій частині нам сказали: пропав безвісти. 

Я знаю: так часто говорять рідним військових. І, на жаль, нерідко це означає, що людини вже немає в живих. Але все-одно, коли «пропав безвісти», то ще лишається надія! 

Так і моє серце матері хотіло вірити, що мій син живий. 

Я почала регулярно шукати в інтернеті будь-яку інформацію про українських полонених, підписалася на всі відповідні групи в мережі. Я вірила!

І одного разу натрапила на фотографію, де поряд з українськими військовими був і мій син. Називалися прізвища усіх військових, що були на тому фото. Крім мого сина. Написано: на впізнання. 

І я його впізнала! Ну, хіба може мати не впізнати сина?

Так я дізналася, що син перебуває в полоні. Це сталося ще десь у вересні минулого року.

Але як його звідти визволити?

Зв’язалася з військовою частиною сина, розповіла їм, що на фото – мій син. Побувала у військкоматі. Там все з моїх слів позаписували. Але треба було довести, що на фото – мій син. Довелося навіть тест на ДНК здавати. Тепер чекаю, щоб сина включили до списків на обмін полонених. Але добитися обміну так не просто! 

Я живу надією, що мого сина обміняють. Мрію про його повернення додому. Дай Боже, щоб все так і сталося!