Як вимушеним переселенцям з Донеччини пережити можливу втрату майна та житла

Фото Кстянтина і Влади ЛіберовихДоки триває російсько-українська війна, кожне українське місто, селище чи село перебуває під загрозою російських ракетних ударів та обстрілів. Але у жителів тилових регіонів ризики потрапити під авіа удар все ж таки менші, ніж у тих українців, що проживають на прифронтових територіях.

Чим ближче до лінії фронту – тим жорстокіші обстріли! Намагаючись прорвати оборону українських військ, ворог нищить все живе: українців, інфраструктуру, підприємства, житлові будинки. Випалена українська земля – ось справжня мета росіян.

Найбільше сьогодні потерпає Донеччина. Десятки населених пунктів окуповані та зруйновані вщент. Після війни їх доведеться відбудовувати з нуля.

Десятки тисяч жителів Донеччини стали безхатьками. Вони втратили все, що працею надбали за десятки років свого життя: будинки, квартири, дачі, гаражі, майно.

Звичайно, втрату майна не можна порівнювати з втратою близьких людей. Бо то є втрати непоправні.

Але майнові втрати – також серйозне випробування для кожної людини! Адже втратити все те, на що людина чи сім’я поклала роки життя і здоров’я, теж нелегкий удар долі!

Як його пережити?

Чи треба морально готуватися до таких втрат вимушеним переселенцям з міст і сіл Донеччини, які нині стали прифронтовими територіями?

Чи варто вимушеним переселенцям вивозити майно з поки що не зруйнованих будинків?

Відповіді на ці та інші запитання журналіст «Карачуна» шукав разом із своїми земляками – вимушеними переселенцями, які вже мають гіркий досвід втрати житла і майна.

«Вдома згоріло все, крім нашої пам’яті»

Більше, ніж півроку, «на слуху» у всіх Бахмут. Сили оборони України попри шалений тиск ворога досі утримують частину міста-фортеці. Але жителі Бахмута знають: міста практично вже немає.

Починаючи з минулого літа, коли почалися регулярні обстріли, жителі Бахмута ще сподівалися, що їх місто не зазнає таких катастрофічних руйнувань, як, приміром, Маріуполь. Ті містяни, які своєчасно евакуювалися, жадібно ловили будь-яку інформацію про те, що відбувалося у рідному місті, слідкували за перебігом боїв. Але з кожним місяцем інформація звідти надходила все більш тривожною.

… Ось ворог підійшов до Опитного, затим – на околиці міста («а там же мій будинок!»), потім росіяни поступово почали просуватися до промислової зони та річки Бахмутки («може, отут вдасться їх зупинити?»).

Але, не зважаючи на шалені втрати в окупантів, орда сунула далі.

В місцевих соціальних мережах жителі Бахмута упродовж кількох місяців активно обговорювали просування ворога по рідному місту. Чимдалі, тим більше з’являлося у Бахмуті захоплених та зруйнованих будинків. Містяни, як могли, морально підтримували один одного. Розповідаючи про долю своїх будинків і квартир, вони не могли стримали емоцій.

Ось кілька таких постів жителів Бахмута, які журналіст «Карачуна» прочитав на одному з місцевих пабліків:

Наталія Скляр:

– Дуже важко. Подумки повертаюся до кімнат, збираю речі, яких зараз так не вистачає. Знаю, де, що залишалося. Проте розумію, що немає вже нічого. Кожна річ, немов істота – з душею, історією, почуттям.

Але найбільше страждає донечка. Вона носить всюди з собою ключ від нашого минулого життя, нашого будинку, та вірить, що колись відімкне ним знайомі двері.

Valeriy Sanych:

– Донеччани, потім бахмутчани вже вдруге таке переживають. Розумніше зробили ті, хто виїхав подалі від Донбасу, але декотрих війна наздогнала в Бучі чи Харкові.

Катерина Руденко:

– Я двічі переживала окупацію, спочатку в Клиновому – влітку, коли снаряд «завітав» у наш будинок, а затим речі, які залишилися в ньому, ростягли. Потім згоріла квартира, та повністю «зтертий» будинок у Бахмуті на кар'єрі, де я зростала, де проходило моє дитинство та юність. З цієї квартири ми не встигли вивезти нічого. Згоріли фото, усі фотографії – історія нашої сім'ї...

Галина Тихомирова:

– Радію, що ми живі. Ми – з Часів Яра.

Ольга Мащенко:

– Я не знаю, що з моїм житлом у Світлодарську. Місто окуповане. Від однієї тільки думки, що там можуть жити ці виродки, стає огидно.

Наталя Жукова:

– Мені неймовірно огидно бачити окупантів у соляних шахтах та на заводі шампанських вин. Відчуття згвалтованості. Щодо житла, такого відчуття немає. Щодо квартири, яка на Західному мікрорайоні, є відчуття, що моє житло – жива істота, якій страшно, якій самотньо. Вона занедбана, можливо, згоріла. Згадую своє житло подумки саме так.

Марина Шажко:

– Боляче за родинні фотографії, які я не встигла вивезти.... Це – частинка мене, яка тепер залишиться тільки в моєї пам'яті....Душа рветься на шматки...

Тетяна Чикунова:

– У нас залишилися там усі фото та диски. І це найдорожче для мене, що там залишилося. Перші фото дітей – як вони зростали, отримували першу перемогу, перший випускний у садочку. Диски з дитячими святами. Фото моїх батьків, яких вже давно немає. Мої діти знають бабусю та дідуся тільки по фото.

Betti Goncharova:

– Весь час думаю. що з мого поверху гарно стріляти у бік окупованої частини міста. І щиро сподіваюсь, що цим скористаються наші військові. Більше нічого не відчуваю. Лють – коли бачу кадри боїв на кладовищі. Будинки відбудуються, а перериті авіабомбами кладовища з нашою пам'яттю – ні.

Ірина Яценко:

– Здається, це неможливо пережити. І з цим тепер нам жити...

«Спочатку в мені оселилася порожнеча…»

У кожного жителя будь-якого окупованого або зруйнованого війною міста чи села з Донеччини – своя драма і своя гірка розповідь про втрачені надії і скалічене життя. Про те щасливе життя, яке забрали в них (нас) російські загарбники. Зруйноване житло, втрачене майно – лише частина трагедії українців.

Коли злодій у темному провулку забирає у вас гаманець і коштовності – це огидно.

Коли таким злодієм є народ, який чимало українців свого часу вважали братнім, це породжує у нас природну і зрозумілу лють.

Але українці знають: ми переживемо ці втрати. Все відбудуємо і нічого не забудемо.

Таку впевненість, наприклад, висловила в розмові з журналістом «Карачуна» і жителька Бахмута, а нині вимушена переселенка, Світлана Овчаренко.

Через війну вона втратила і житло, і майно. Але не втратила життєвого оптимізму!

Так, Світлана Іванівна з болем розповідала мені про свою зруйновану квартиру, про знищений дім її восьмидесятирічної матері, яка змушена тепер жити по чужих кутках далеко від рідної домівки.

Але попри усі труднощі життя вимушених переселенців, попри втрати майна, житла і невлаштованість побуту, наші земляки-вимушені переселенці знають: не можна впадати у відчай, бо є чимало українців, яким нині набагато гірше!

Ось, що розповіла «Карачуну» Світлана Овчаренко:

– Десь через місяць після початку повномасштабного вторгнення в Україну, росіяни уже активно обстрілювали Бахмут. В одному з вікон моєї квартири від вибуху тоді повилітало скло. Я засклила вікно, а невдовзі дійшла висновку: мої дорослі діти таки мали рацію, коли наполягали на евакуації з міста.

З Бахмута ми виїхали в останніх числах березня минулого року. Евакуювалися до Одеси.

Ми виїжджали з дому, як і більшість наших земляків-вимушених переселенців, з мінімумом речей. Одна валіза, дорожна сумка… І одяг, немов їхали на пікнік. Чомусь ніхто тоді не думав, що їдемо надовго.

Спочатку була надія на те, що моє житло вціліє. Наш багатоквартирний будинок розташований в районі «Квадрати» – «біля літака» (це якраз по дорозі до Костянтинівки). Жителі мікрорайону створили чат, на якому ділилися інформацією, фотографіями, відео про те, що там у нас відбувається. Звісно, і я, і усі мої сусіди, ретельно відслідковували поточну ситуацію.

Ще в січні поточного року наш будинок був майже цілий (лише частково пошкоджений). Зокрема, у моїй квартирі від вибухової хвилі лише повилітали вікна. Погода була – то сніг, то дощі. Знаючи, що в нашому будинку на горищі багато голубів, я уявляла собі, як ці птахи оселяться в моїй квартирі, як будуть висиджувати пташенят на моїх подушках, дивані. Ставало моторошно.

На той час у Бахмуті ще працювали ремонтні бригади, які на замовлення власників пошкоджених квартир «зашивали» вікна плитами ДСП. Отож, я віддала десять тисяч гривень, аби ці наші місцеві безстрашні хлопці «зашили» вікна в моїй квартирі.

А через два тижні снаряд прилетів просто у мою квартиру.

Невдовзі я побачила фотографію, на якій – моя згоріла квартира. Звісно, фото було зроблено з вулиці. Але можна було легко зрозуміти, що всередині квартири при такій пожежі не могло вціліти нічого. Згоріло все: особисті речі, меблі, побутова техніка. Я навіть свої прикраси не забрала, лишила їх вдома в спальні у скриньці. Там же лишилася наша родинна іконка, що мені подарувала бабуся.

А десь через місяць я побачила фото, на якому зовсім не було тієї частини будинку, де розташована моя квартира – все зруйновано вщент.

Було дуже боляче. Адже і житло, і все це майно не впало мені з неба, воно придбавалося роками, було зароблене копіткою працею.

Звичайно, я усвідомлювала, що не я одна так постраждала, що десятки тисяч жителів Бахмута нині переживають такі ж втрати. 

І було відчуття, що Бахмут – це не тільки зруйноване місто і знищені квартири. Це повністю перекреслене життя десятків тисяч містян!

У мене не лишилося жодної фотографії моїх маленьких дітей, моїх молодих батьків, моїх бабусь, дідусів. Згорів наш сімейний відео архів. Згоріла не просто квартира. Згоріла історія моєї родини. 

Звісно, шкода квартири. Там народилися і зростали двоє моїх дітей. Там минуло усе моє життя! І тепер немає нічого!

У мене інколи питають мої знайомі: чи не шкодую, що свого часу, коли ще було можна, не поїхала в Бахмут, аби вивезти якісь речі? 

Шкодую, звичайно. Ще восени, напевне, можна було повернутися додому бодай на день-два, аби забрати найбільш цінні для мене речі. Але не приїхала, не забрала. Чому? Думалося: зараз там небезпечно, треба трохи зачекати. 

Але чимдалі – тим ставало у Бахмуті все більш небезпечно. Аж поки не прийшов час, коли повертатися мені уже не було куди.

Дехто встиг вивезти майно та якісь речі. Може, це було вірне рішення. 

Але проблема ще й у тому, що нам, вимушеним переселенцям, просто немає куди вивозити своє майно. Приміром, ми за рік (з різних причин, часто таких, що від нас не залежать) поміняли вже п'ять  орендованих квартир. То що, при переїзді щоразу возити майно за собою? 

Звичайно, я важко переживала втрати житла і майна. Перший час відчувала якусь внутрішню порожнечу, навіть ступор. Здавалося, душа висохла і покрилася льодом. Іноді вночі ридати хотілося.

А потім я зрозуміла, що треба якось приборкувати такі емоції. Я сказала собі: втрата житла і майна – так, це боляче. Але все це наживне! А от коли тисячі українських родин втратили на цій війні найдорожче – своїх рідних – ото справжнє горе і трагедія.

Звісно, зважаючи на мій вік, не варто сподіватися, що через якийсь час зумію досягти того рівня добробуту й комфорту, що мала до війни. Але, як показало теперішнє життя, нам, вимушеним переселенцям, насправді не треба так багато речей, як мали ми у тому, «колишньому житті».

А ще від гірких думок мене рятує робота. Вона допомагає пережити цей нелегкий час. 

А взагалі я зробила для себе такий висновок: усі негаразди пережити легше, якщо не давати волю негативним емоціям! Стараюся шукати у теперішньому своєму житті якісь позитивні моменти, налаштовувати себе на оптимізм.

Автор – Григорій Кульбака