Журналістка з Донеччини «знайшла себе» на Волині

Слово «донецькі» – немов тавро

Але не завжди і не всюди ця інтеграція проходила і проходить без проблем. Деякі жителі Донецької області, які евакуювалися у західні регіони, стикнулися з додатковою проблемою: упередженим ставленням частини місцевих жителів до донеччан. «Це ж донецькі…», – бувало, чулося зневажливе.

А ще був період (здебільшого у 2022-2023 роках), коли містами і селами заходу і центру України гуляли різні страшилки про «донецьких». Мовляв, орендують житло, але не розраховуються з господарями, виносять з хати цінні речі і зникають.

Звичайно, більшість людей розуміли, що то – звичайні фейки, що не географія (приналежність до регіону) визначає порядність людини. 

Але було й чимало таких людей, які повірили цим вигадкам. За таких умов донеччанам було складніше орендувати пристойне житло за адекватною ціною.  

Хто і навіщо розповсюджував подібні дурниці – невідомо. Але ці фейки працювали тривалий час, формуючи у місцевих жителів упереджене ставлення до жителів Донеччини. І знадобилося чимало часу (а ще більше – зусиль донеччан), аби розвінчати ці ворожі інформаційні вкиди.

Несподівана зустріч у Луцьку

З журналісткою Галиною Васенок я, кореспондент Карачуна, познайомився задовго до її переїзду на Волинь. І про те, що вона працює в редакції популярного у Луцьку (і не тільки) онлайн медіа Район.in.ua. дізнався випадково: прочитав пост на її сторінці у Фейсбук. Потім періодично відвідував її ФБ акаунт. Галина докладно розповідала про те, як живеться-працюється їй на новому місці, ділилася своїми успіхами-планами.

Тому коли трапилася нагода побувати у Луцьку, ми зустрілися з Галиною. Звісно, нам було, про що поговорити. Розмова виходила настільки цікавою, що я ввімкнув відеокамеру.

Галина Васенок не має журналістської освіти. Після закінчення навчання у Донбаській державній машинобудівній академії (Краматорськ) встигла попрацювати за спеціальністю. Може, працювала б там і досі, але вимушена була виїхати з захопленої сепаратистами Ясинуватої. Йшло літо 2014 року…

З журналістикою «привіталася» у рідному Кураховому: редакція місцевого  сайту Кума.City шукала кореспондента. Галина вирішила спробувати себе в новому амплуа.

Писати-фотографувати, працювати на сайті їй подобалося. Журналістика зачаровувала все більше, і Галина з задоволенням опановувала нову професію.

Але почалася війна, яка вдруге змусила круто змінити життя. Разом з сином Галина виїхала на Дніпропетровщину. Орендували житло у невеличкій громаді, де було складно знайти роботу. А стояти у чергах за гуманітаркою і скиглити про нелегку долю переселенців – це не в характері Галини Васенок.

З Донеччини – на Волинь

 – Дізналася, що у Луцьку працює потужна національна мережа гіперлокальних медіа Район.in.ua. Надіслала туди листа з резюме та посиланнями на авторські публікації. Невдовзі отримала відповідь: «Ви нам підходите, приїжджайте», – розповідає Галина.

Її не злякала невідомість. Навпаки: приваблювали нові можливості, робота у новому редакційному колективі, нове місто. Мовної проблеми не відчувала: українську знає не гірше, ніж жителі західних регіонів. Знає і любить.

– Треба все любити: мову, якою спілкуєшся з людьми, справу, якій присвячуєш саму себе. І обов’язково поважати людей, поряд з якими живеш. Тоді все добре виходить!», – переконана Галина.

В редакції «Району» вона одразу стала своєю і … майже незамінною.

За словами керівниці інноваційних проектів СІД Медіа Груп Наталії Пахайчук, Галина Васенок добре проявила себе в якості асистентки грантового відділу (на цю посаду її спочатку і запрошували).

Ось як описує роботу Галини Васенок в редакції Район.in.ua. Наталія Пахайчук: 

– Торік мені в цю пору було дуже погано. Життя на самотті, яке звалилося раптово через війну, надмір роботи, виснажливі поїздки, стреси, і здоров‘я посипалося. Відчула, що не вивожу більше.

І тут з‘явилася Галя.

Так почалася історія грантового відділу Району, бо дві людини, то вам не одна.

Галя, яка просто взяла на себе величезний шмат моєї рутини.

У тих пачках паперів, стосах документів, ми віднайшли порядок, кінечність безкінечного, радість життя, і головне – потрясні результати праці для всієї редакції.

Але проекти-звіти-документація – цього творчій душі Галини було явно замало. Душа бажала творчості!

Тому у вільний час Галина продовжувала займатися улюбленою справою: писала, фотографувала. А дещо пізніш ще й попробувала свої сили, як телевізійна ведуча авторських програм. І знову – успіх!

Загальновідомо: успіх сам знаходить наполегливих і працьовитих. Правда, зі сторони, бува, здається, ніби успіх – просто щасливий випадок. Але насправді шлях до нього – тривалий і не легкий.

В чому «секрет» успіху – професійного і особистого – Галини Васенок?

Відповідь: у її активній життєвій позиції!

Вона давно не отримує «переселенські» гроші, оскільки працює. Не ремствує на життя і на долю.

Мабуть, саме тому доля не тільки випробовує «на міцність» її характер, а й інколи надсилає щедрі подарунки. Про два з них докладно розповідає її фейсбучний акаунт: робота і коханий. Або так: коханий і робота.

На Волині знайшла особисте щастя

Галина Васенок– донор зі стажем.

«У Всесвітній день донора хотіла порахувати, скільки ж крові здала на потреби ЗСУ, починаючи з першої донації в 2020 році, – написала вона у Фейсбуці. – Знайшла не всі довідки, бо двічі здавала кров у Кураховому до повномасштабки. Тож я віддала 9 повних порцій по 450 мілілітрів, що дорівнює трохи більше 4 літрів моєї крові».

А потім згадує:

– Минулого року зустріла бійця на лікуванні, який мав одну зі мною групу та резус. Я побачила наочно одного з тих людей, для кого я це роблю. Підійшла до нього і сказала: "А я ваш донор, у мене теж третя мінус". Виявилося, що чоловіка було поранено під Бахмутом, але він вижив і вибрався з того пекла.

Не виключено, що йому й справді переливали сааме мою кров. Ми міцно обійнялися і подякували одне одному. Адже кожен з нас робить все, а може й трошки більше, ніж може, для перемоги над агрессором», – підсумовує Галина.

Донором зі стажем є і її коханий Олег, з яким вона познайомилися у черзі на донацію.

Відтоді Олег Листопад є і другом, і батьком для сина-першокласника, і однодумцем. А ще молоде подружжя об’єднує захоплення фотографією. У цьому ремеслі Олег є більш фаховим і досвідченим спеціалістом, отож охоче передає Галині секрети фотомистецтва.

Щоправда, після зустрічі з Галиною, тематика фотознімків Олега відчутно звузилася: переважають портрети коханої…

«Що тепер для тебе Донеччина?»

Як бачимо, Галина Васенок «пустила міцне коріння» на Волині.

Але про рідну Донеччину не забуває: телефонує до знайомих, які попри близькість лінії фронту, досі живуть у прифронтовому Кураховому. Її квартира зазнала руйнувань. Що з майном – достеменно не знає.

- Ти вже півтора роки живеш і працюєш у Луцьку. Можеш сказати, чим волиняни ментально відрізняються від донеччан?

- Коли їхала на Волинь, очікувала, що стикнуся з якимись ментальними відмінностями тамтешніх людей. У мене ж всі знання про захід України були сформовані здебільшого анекдотами про «західняків» і «москаликів». Скажу відверто: мені було страшно їхати на Волинь. Я навіть у Києві не була раніше. Хоча схід-південь знаю добре. А щодо західних регіонів… Боялася, що скажу щось випадково російською, і мене, як не поб’ють, то точно засудять. Очікувала якогось настороженого ставлення. А коли приїхала, побачила: тут живуть такі самі українці. Звісно, як і всюди, тут є різні люди. Але українці всюди однакові: працьовиті, гостинні, толерантні, чутливі. А ще мені дуже пощастило з трудовим колективом, який прийняв мене у свою велику журналістську родину. Тут я багато чого навчилася, як фахівчиня.

- Як взагалі місцеві жителі ставляться до вимушених переселенців з Донецької області?

- Якось тут, у центрі Луцька, почула таке (буквально): «Донецькі – кончені!». Не витримала. Беру цю людину за руку, веду до фотостенду «Герої Небесної сотні», що розташований на площі. І показую фото загиблих на Майдані, які були родом з Донеччини, Луганщини. Кажу, якщо «донецькі» - кончені, як же вони могли захищати Майдан?! Це діє краще, ніж будь-які слова.

- Часто згадуєш своє довоєнне життя, друзів?

- Звісно, душа болить за рідною домівкою. Але не можна постійно жити минулим.

- Що тепер для тебе Донеччина?, - запитую наостанок у Галини Васенок.

- Донеччина – це таке серденько, яке вже дуже сильно розбите. Але воно все-одно рухається, болить, і дуже хоче жити.

У публікації використані фото з особистого архіву Галини Васенок