Переселенці з Донбасу відкрили кафе у Кропивницькому

Під час російсько-української війни бізнес зі східних та південних областей переїхав у тилові регіони України. Але не завжди підприємці вивозили з собою обладнання, сировину, трудові колективи. Приміром, чимало підприємців дрібного бізнесу не мали такої можливості. Особливо ті з них, чиї міста дуже швидко опинилися під щільними обстрілами ворога. 

Саме така доля спіткала родину Ірини та Євгена Семиряжків, які в березні 2022 року були вимушені виїхати з охопленої вогнем Луганщини. У Сєвєродонецьку у них лишилися два кафе – ЖираFF і Пармезан. Ще один ЖираFF довелося кинути у Рубіжному.

Як розповідає Ірина, обидва кафе у Сєвєродонецьку були розграбовані окупантами. В будівлю кафе у Рубіжному влучив ворожий снаряд, воно вигоріло вщент. 

Родина Семиряжків евакуювалася до міста Кропивницький, що на Кіровоградщині. 

Про те, як далі розвивалися події, розповідає Ірина Семиряжко:

- Коли ми переїхали сюди, спочатку відчували потужну депресію. Нічого не хотілося робити, нікого не хотіли бачити й чути. Здавалося, що життя втратило всілякий сенс. 

Такі настрої тривали близько місяця. І я зрозуміла, що так можна з глузду з’їхати. І тоді ми з дітьми почали просто щодня ходити і гуляти містом. Поступово почали потроху «оживати» морально. 

Якось потрапили на майстер-клас для вимушених переселенців. Там були журналісти, які й познайомили мене з заступницею голови Кіровоградської облдержадміністрації Катериною Колтуновою. Вона запропонувала відкрити невеличкий бізнес – сімейне кафе. Звичайно, ми з моїм чоловіком радо погодилися, адже для нашої родини в цьому бізнесі не було нічого нового. 

Взяли кредит на відкриття кафе (більш як 100 тисяч гривень), оформили оренду на необхідне обладнання, і через два тижні (21 травня) відкрили кафе. 

Ця робота була для нас, немов друге життя. Смуга суцільної невизначеності завершилася. Ми раділи тому, що тепер маємо змогу заробляти собі на життя і бути потрібними людям. У нас знову з’явилася жага життя!

- Чи справдилися ваші фінансові сподівання від роботи кафе?

- Краще б про це запитати у мого чоловіка Євгена – він в основному веде всю бухгалтерію кафе. Але можу сказати, що якихось особливих фінансових сподівань у нас не було. Про шалені прибутки навіть не мріяли. Хотілося просто працювати і мати якийсь стабільний дохід, з якого ми могли би жити. У нас двоє дітей, плюс батьки – мої і чоловіка, ми винаймаємо житло… На все потрібні гроші. І врахуйте, що майже рік тому ми евакуювалися з однією лише валізою.

- Я звернув увагу, що кафе зараз працює в основному «на винос». Це така свідома спеціалізація вашого закладу?

- Працювати у такий спосіб поки що зручніше для відвідувачів. Є у нас і послуги з доставки готових страв. Зараз, як бачите, в кафе дещо прохолодно, і тому не зовсім затишно. Але наше кафе славиться своєю кухнею. До речі, ми готуємо страви за своїми власними рецептами, які розробили ще в наших кафе на Луганщині. За відгуками відвідувачів, найбільш смачні у нас піца, бургери, роли, хачапурі. Отож, люди задоволені. Значить, ми працюємо не дарма! 

Розповідає заступник голови Кіровоградської ОДА Катерина Колтунова:

- Приміщення, де розмістилося кафе, приватна власність. Колись тут був кінотеатр, але затим воно багато років простоювало, хоч і розташоване на одній з центральних вулиць Кропивницького. 

Після початку російсько-української війни, до Кропивницького переїхали багато вимушених переселенців, отож треба було вибудовувати з ними систему комунікацій. Тому ми підшуковували вільний майданчик для того, аби проводити якісь заходи для ВПО, спілкуватися з ними за чашкою кави. І зупинилися на цьому приміщенні. Разом з волонтерами навели тут порядок. Затим домовилися з власником, що він не буде брати з майбутніх орендарів плату. Орендар мав оплачувати тільки комунальні послуги.

Я почала шукати з числа вимушених переселенців людей, які організувати б тут невеличке кафе. Записала сторіс, написала відповідні пости в Інстаграмі, Фейсбуці, і якось дівчата з «Суспільного» написали мені, що є родина, яка переїхала до Кропивницького з міста Рубіжне. Там, на Луганщині, у них були свої кафе. Дали мені контакти цієї родини, і невдовзі відбулася наша зустріч. Ось так і оселилися тут наші «жирафи».