Бойова медикиня Катерина Сухенко: «До будинку по провулку Парковому ми прибули одразу після обстрілу»

Інтернет-видання
"Карачун"

Знайомтеся: Катерина Сухенко, бойова медикиня, яка нині служить в українському війську на Донеччині

Фото Карачуну надала Катерина Сухенко

Знайомтеся: Катерина Сухенко, бойова медикиня, яка нині служить в українському війську на Донеччині.

Катерині лише нещодавно виповнилося двадцять років. Їй би ходити у розважальні клуби, зустрічати світанки з коханим хлопцем, народжувати і виховувати дітей. Але усі ці життєві плани, які зазвичай вибудовує кожна двадцятирічна дівчина – на потім, після війни. Тому що сьогодні у багатьох українок є більш важливі справи – захищати Україну від підступного ворога.

Катерина Сухенко народилася і виросла у Сумській області. Там же закінчила медичний коледж. Катерина за фахом – фельдшер. Вона встигла навіть кілька місяців попрацювати у медичному закладі. Звичайно, будувала плани на майбутнє – професійні і особисті.

Але ранок 24 лютого 2022 року перекреслив усе: мирне життя мільйонів українців, їх плани, мрії. Почалася війна, і десятки тисяч українців добровільно прийшли до військкоматів.

Через три тижні після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, прийшла до місцевого Центру комплектації і Катерина Сухенко. Це був її свідомий крок і виважене рішення.

- Я вирішила, що, оскільки маю медичну освіту, повинна бути в українському війську, захищати Україну. Звісно, пішла до військкомату добровільно, – розповідає журналісту «Карачуна» Катерина. – Для моїх батьків моє рішення було повною несподіванкою. Про те, що я йду служити у військо, мама дізналася за п’ять днів до свого ювілею. Весь час до дня народження вона проплакала. А от тато моє рішення піти на військову службу схвалив. Він сказав так: «Це твоє рішення. Розумію тебе». Звісно, вони переживають за мене. Здогадуюся, скільки сліз виплакали мої батьки. Заспокоюю їх, як тільки можу: мовляв усе буде гаразд! І сама в це хочу вірити. На Донеччині я вже близько двох місяців. До того проходила службу на кордоні з Білоруссю.

- Чи далеко твоя теперішня служба від лінії фронту?

- Скажу так: біля фронту. Я ж – медикиня бойового підрозділу.

- Тобі двадцять років. Романтичний вік. Але війна – то не романтика. Війна – це кров, біль, бруд, поранення і смерті. Як ти морально витримуєш увесь цей жах?

- Витримую, бо знаю, за що я борюсь.

- За що? Можеш сформулювати?

- Я воюю за мирне життя моїх рідних і за мирне життя моїх майбутніх дітей. За те, щоб вони не знали, що таке смерть, кров, втрати на полі бою близьких людей.

- Чим конкретно займається зараз бойовий медик Катерина Сухенко?

- Евакуацією поранених, наданням їм першої медичної допомоги.

- Але ж ця евакуація – не «з нуля»?

– Є різні пункти евакуації поранених. Але «з нуля», дійсно, не ми вивозимо поранених. Проте, ситуації бувають різні. Це ж війна. У мене з’явилося чимало справжніх друзів тут, на війні. Але багато хто з них уже загинув. Втрати друзів – це нестерпний внутрішній біль, який неможливо описати словами, і до якого не можна звикнути. Але я розумію, що як би важко не було на серці, ти не маєш права на емоції. Мусиш іти і робити свою справу – рятувати наших воїнів.

- Я знаю, що ти була серед тих рятувальників, які 14 квітня цього року діставали людей з-під завалів будинку по провулку Парковому. Причому, ти була там буквально через декілька хвилин після обстрілу. Як ти так швидко потрапила на місце трагедії?

- Того дня я разом з військовими з нашого підрозділу проїжджала через Слов’янськ. Оскільки я медикиня, то у мене завжди з собою медична сумка і тактичний рюкзак. Раптом почули потужні вибухи. Перша дія – залишити автомобіль. Це елементарні заходи безпеки. Затим помчали на місце обстрілу – до зруйнованого будинку по провулку Парковий. Побачили там жахливу картину. Люди кричали, плакали. Ми спочатку надавали першу медичну допомогу тим людям, які мали якісь дрібні ушкодження. Потім допомагали рятувальникам діставати з-під завалів жителів будинку. Там ми і визволили Софійку, яка була у цій бетонній пастці на четвертому поверсі. Поряд зі мною працював рятувальник з ДСНС Міша. І при цьому над нами нависали бетонні плити, які постійно хиталися і могли у будь-який момент зрушити з місця й розчавити і нас, і Софійку. Та, на щастя, все обійшлося. У неї не було критичної крововтрати, але протягом трьох годин була придавлена кінцівка. Отож аби уникнути інфекційно-токсичного шоку, я наклала турнікет. Затим Софійку відвезли до лікарні. А ми поїхали далі у своїх військових справах.