Як жителі Слов'янська допомагають не лише своїм землякам

Наш земляк Іван Особов – людина, яку у Слов'янську знають та поважають багато жителів міста. Депутат міськради, журналіст, людина з активною життєвою позицією...

Хоча жителем Слов'янська він став нещодавно. Після того, як у 2014 році його рідний Луганськ опинився в окупації, Іван свій вибір зробив одразу: «Моя країна – Україна!», – сказав він собі тоді.

Чому його другою батьківщиною став Слов'янськ?

«Симпатичне, затишне місто, в якому комфортно жити», – говорив Іван, даруючи співрозмовнику свою фірмову «особовську» посмішку, в якій явно проглядається його природна інтелігентність.

Після 24 лютого Іван Особов на якийсь час випав з публічного життя. Але потім на його сторінці у Фейсбуці почали з'являтися невеликі інформації з фотографіями з різних населених пунктів: ось він (разом з друзями) роздає безкоштовні обіди у звільненому Тростянці, ось вони годують жителів Охтирки, яку ЗСУ звільнили лише кілька днів тому, а ось він роздає продуктові набори у Слов'янську.

– Ти став волонтером? Як це сталося?, – запитую у Івана Особова. (З ним ми знайомі давно, тому й звернувся до нього на ти).

Розговорилися. Вийшло інтерв'ю для «Карачуна».

– Коли у Слов'янську офіційно було оголошено евакуацію, я з родиною (дружина та трирічна донька) виїхали до Дніпра, – розповідає Іван. – Там і познайомився з відомим дніпровським ресторатором та активістом ГО «Громадський контроль» Сергієм Головацьким, який до цього вже співпрацював з американською благодійною організацією World Central Kitchen. Після спілкування з Сергієм Головацьким, народилася ідея об'єднати наші зусилля, і за допомогою цієї організації допомагати жителям тих міст, які пережили жахи російської окупації. Першим таким містом був Тростянець. Ми приїхали туди у двадцятих числах квітня, невдовзі після визволення Тростянця воїнами ЗСУ.

- Ми – це хто?

– Це жителі Слов'янська, Миколаївки, Олександрівки (понад десять людей), які знайшли тимчасовий притулок у Дніпрі. Ми були знайомі, періодично спілкувалися у Дніпрі. І коли я запропонував стати учасниками цієї волонтерської програми, всі погодилися.

Причому я одразу всіх попередив: це робота на волонтерських засадах. Тобто жодної зарплати не буде. Хіба що якась допомога продуктами (адже ми всі теж вимушені переселенці). Втім, ніхто жодних умов і не висував.

До речі, у нашій волонтерській групі є й сімейні пари. Наприклад, Максим та Ольга Горбунови. Вони з нами з першого дня.

У Тростянці ми організували вуличну кухню для містян. То був наш перший волонтерський досвід. Доводилося «на ходу» освоювати багато навичок, у тому числі – кухарських. І тут нам допоміг професійний кухар з ресторану Сергія Головацького, який складав меню, розписував для наших кухарів інгредієнтну базу тощо. Звичайно, ми готували нескладні страви (борщі, супи, каші, плов). Але ж смачні!

А одного разу «Макдональдс» привіз тисячу булочок та котлеток, і ми зробили «День Макдональдса».

І, звичайно, дуже стали в нагоді організаторські навички, якими володіли багато людей у нашій групі.

Наприклад, спочатку потрібно було самим знайти столи, лавочки, накриття, казани для приготування їжі. Благо керівництво міста вирішило проблему постачання нашої кухні електроенергією та водою, виділяло дрова. Продуктами для приготування гарячих обідів та роботи кухні забезпечувала World Central Kitchen. Але, як виявилось, продукти – це лише частина вирішення загальної проблеми. Адже щодня нам потрібно було приготувати величезну кількість гарячих обідів.

В Охтирці ми годували людей на території місцевого Центру соціального захисту населення. Там є невеликий парк, де і було встановлено всю нашу кухонну локацію.

Там все проходило вже більш цивілізовано: World Central Kitchen надала намети, придбала столи, овочерізки, посуд, столові прилади.

- Наскільки була затребуваною ваша вулична кухня?

– Дуже затребувана! Уявіть: місто лише кілька тижнів тому було звільнено. Зруйновано об'єкти інфраструктури, житло. Жителі міста перебували у стресовому стані, багато хто був виснажений морально та фізично.

Звісно, основна частина тих, хто приходив до нас, – це пенсіонери. Ви б бачили, які величезні черги вишиковувалися до нашої кухні! У середньому ми годували щодня тисячу людей! А у Тростянці часом доходило до 1200 осіб.

Інформація про роботу нашої вуличної кухні через «сарафанне радіо» швидко поширювалася серед жителів цих міст.

- За яким графіком працювала кухня?

– З сьомої ранку починали готувати їжу: начистити, нарізати, зварити (розігріти). Від полудня починалася роздача обідів. Приблизно три-чотири години роздавали – до останньої порції. Потім готувалися до роботи наступного дня (до самого вечора). І так тривало щодня, без вихідних, протягом двох місяців. За приблизними підрахунками, на вуличній кухні ми приготували близько 60 тисяч гарячих обідів!

Звісно, люди втомлювалися.

Уявляєте, що означає приготувати, наприклад, 300 літрів борщу? Тож у нас, як і у солдатів на передовій, була своя ротація. До того ж в Охтирці ми включили до нашої групи кілька місцевих дівчат, які з задоволенням погодилися допомагати нам.

– Американська благодійна організація World Central Kitchen добре знайома, у тому числі, і жителям Слов'янська. Вона поставила в наше місто велику кількість продуктових наборів. Проте є інформація, що World Central Kitchen звернула свою діяльність у низці регіонів України. Чому?

- World Central Kitchen надала величезну допомогу вимушеним переселенцям. Наприклад, у Дніпрі, завдяки цій організації, переселенці безкоштовно харчувалися у шести ресторанах упродовж весни та літа. Щодня гарячі обіди отримували понад п'ятнадцять тисяч переселенців. А скільки продуктових наборів було видано на Дніпропетровщині! Протягом усіх цих місяців кожна сім'я вимушених переселенців, зареєстрованих на території області, регулярно отримувала продуктові набори вагою 15 кілограмів.

Але, на жаль, у World Central Kitchen почалися фінансові проблеми: закінчилися гроші на допомогу вимушеним переселенцям у низці регіонів. Тому з 1 вересня програму з годівлі переселенців гарячими обідами було закрито.

Тепер World Central Kitchen допомагає переважно жителям прикордонних населених пунктів – там, де дуже «гаряче» у військовому плані. Це "ургентна" продовольча допомога. Можливо, найближчими днями ми вирушимо з подібною місією до Балаклії.

- Тростянець, Охтирка, Дніпро… Це, звісно, добре. Але, мабуть, більше зусиль ваша група могла б спрямувати на допомогу слов'янцям?

Починаючи з середини липня, я почав шукати нових можливостей та інших партнерів, щоб допомагати нашим землякам. Незабаром за допомогою знайомого французького журналіста вдалося вийти на поляків. Сергій Головацький допоміг з контактом угорців. У результаті вони регулярно (приблизно раз на десять днів) почали передавати гуманітарні вантажі з Європи. Це продовольчі набори зі стандартним переліком продуктів харчування (крупи, цукор, борошно, консерви, солодощі). Одного разу серед цих вантажів були й ліки. Ми передали їх до Билбасівського ФАПу та до Святогірської громади.

А у Слов'янську ми вирішили роздавати продовольчі набори у найбільш постраждалих локаціях. Це відомі для всіх слов'янців адреси: будинок на вул. Торській, на майданчику біля п'ятої школи, а також на вул.Лозановича. Усі вони нещодавно постраждали від обстрілів. Також відвідали цілу низку адрес у мікрорайоні Артема.

Звісно, це не дуже великі обсяги допомоги. Але, по-перше, роздаємо те, що отримуємо (а отримуємо не так багато гуманітарних вантажів). По-друге, наш бус (старенький «Соболь») може «тягнути» лише півтори тонни.

- Ви багато разів привозили та вручали людям продуктові набори. Чи запам'яталася якась особлива реакція на цю допомогу?

– Продуктові набори, як правило, роздаємо одиноким пенсіонерам та людям з інвалідністю. Це категорія людей, які дуже цінують турботу про них. І часто, не приховуючи сліз, вони дякують нам. Іноді у нас при цьому – мурашки по шкірі.

- Ви їздите і туди, де прилітає. Траплялися випадки, коли сумнівалися: а може, перечекати, не їхати?

– Було всяке. Ми всі – живі люди. І нам теж страшно буває. І наші жінки, звісно, дуже переживають за нас. Але ми все одно будемо їздити та возити гуманітарні вантажі. Є у нас бронники, каски, військові аптечки. Хоча щоразу сподіваємося, що аптечки нам не знадобляться.