Як жителі Слов'янська «знайшли один одного» у Львові

Ідея була класною: зібрати жителів Слов'янська, які зараз тимчасово, як вимушені переселенці, проживають у Львові. Ну, і привід був чудовий для того, щоб усім разом зібратися за святковим столом, поспілкуватися, розповісти, хто і як живе далеко від рідного дому. Привід – День незалежності України.

Від народження ідеї до її реалізації минуло кілька тижнів: організатори опублікували оголошення відповідного змісту у слов'янських соціальних мережах, надали контакти для реєстрації.

«Що було далі?», – запитав журналіст «Карачуна» у Володимира Касаткіна, який усе це задумав та реалізував. Щоправда, реалізував не сам, а разом зі своїми однодумцями з громадської організації «Єдність чеснот», яку він очолює.

Ось що Володимир Касаткін розповів «Карачуну»:

– Зареєструвалися на нашу «зустріч земляків» близько сорока жителів Слов'янська. Але брали участь у ній, на жаль, лише 18 людей.

День 24 серпня у Львові був дуже напружений: сирени лунали одна одною. Мабуть, виходячи з ракетної небезпеки, надвечір у місті було зупинено громадський транспорт. Тож у призначений час змогли приїхати до нас лише половина тих слов'янців, котрі зареєструвалися для участі у цьому заході.

- Чи не було у вас (на етапі підготовки заходу) побоювань у тому, як відбуватиметься спілкування абсолютно незнайомих людей? Адже всіх ваших гостей об'єднує лише місто, в якому вони жили до вимушеної евакуації.

– Справді, ніхто з наших гостей раніше не був знайомий один з одним. Тож усі познайомилися вже у нас. Було дуже приємно спостерігати, як люди буквально з перших хвилин знайомства починали тепло спілкуватися, обмінюватися інформацією: хто як облаштувався тут, у Львові, яка ситуація вдома (у Слов'янську). Відчувалося, що люди скучили за таким спілкуванням, адже майже всі виїхали зі Слов'янська ще навесні.

До того ж, наша «зустріч земляків» проходила у невимушеній обстановці. Це було спілкування за святковим столом. Без святкового торта та вина, звичайно, не обійшлося.

Але головною подією вечора було спілкування! Вечір тривав близько чотирьох годин. Наші гості були задоволені, багато хто висловлював побажання, щоб подібні вечори ми проводили регулярно.

- Будете проводити їх регулярно?

– Звісно. Є такі плани.

- Який був перший тост цього вечора?

– За незалежну Україну! Потім – за перемогу! І, звичайно, за рідний Слов'янськ – щоб місто вистояло, вціліло, і щоб усім нам було б куди повертатися.

Усі мріють повернутися додому! Хоча й розуміють, що зимувати доведеться тут.

Ну, а третій тост, як і належить, підняли за кохання.

- Будучі нещодавно у Львові, я бачив на вулицях міста багато автомобілів з донецькими номерами реєстрації. Напевно, серед них були й ті, які «прописані» у Слов'янську. А чи є якась офіційна інформація про те, скільки вимушених переселенців з нашого міста проживають зараз у Львові?

- На жаль, такої інформації я не маю. Але гадаю, що тут чимало наших земляків. Я, наприклад, зустрічав у Львові багатьох людей (напевно, не менше ста чоловік), яких раніше бачив у Слов'янську. Я їх не знаю, просто знайомі обличчя. Буває, підходжу до такої людини, питаю: «Ви зі Слов'янська?». Як правило, потрапляю «у десятку». Далі знайомимося, спілкуємося. Знаєте, вдалині від рідного дому всі земляки, немов родичі...

- Зрозуміло, що всі клопоти та витрати на організацію першого вечора зустрічі земляків взяли на себе господарі. А як це відбуватиметься надалі? Чи не доведеться гостям «скидатися»?

– Варіанти на кшталт «скидатися» навіть не розглядаються. Ми маємо серйозну громадську організацію. І ми працюємо не перший рік. У Слов'янську ГО «Єдність чеснот» протягом двох років забезпечувала одягом незаможні сім'ї з дітьми. Зараз там (по бульвару Пушкіна, 7) працює їдальня, в якій ми годуємо людей цієї категорії. Свою волонтерську діяльність ми продовжуємо і у Львові: у приміщенні нашого офісу за адресою вул.Берестяна, 2 (це кінцева зупинка трамваю маршруту №6) відкрили соціальну їдальню. У ній годуємо вимушених переселенців з дітьми. Решта відвідувачів можуть пообідати тут за 50 гривень. І це – повноцінний домашній обід з трьох страв.

- Безкоштовна соціальна їдальня – це ж величезні витрати!

– Наша організація виграла грант на 330 тисяч гривень від благодійного фонду «Відродження». Частина цих грошей пішла на організацію виробництва макаронів. У нас найсмачніші у Львові макарони!

– Ви живете у Львові вже кілька місяців. Чи стикалися з якимось негативним ставленням місцевих жителів до нас, жителів Донбасу?

– Жодного разу! Хоча раніше, до переїзду у Львів, доводилося чути розповіді про те, що, нібито, у Львові якось упереджено ставляться до «донецьких». Все це чиїсь вигадки. Особисто я не стикався з якимось негативом. Думаю, що все залежить від людини: якщо ти – порядна і добра, якщо шанобливо ставишся до якихось культурних особливостей нового для тебе регіону проживання, тоді і до тебе будуь ставитися з повагою.

Такий приклад: на нашій зустрічі земляків ми спілкувалися українською мовою. Якось само собою так склалося. До речі, тут, у Львові, всі наші земляки швидко переходять на українську. Так от: серед наших гостей була лише одна жінка, яка принципово продовжувала спілкуватися російською мовою, хоча, як вона сама сказала, володіє українською мовою.

Питання: чи доречна така її принциповість? Як до цієї нашої землячки ставитимуться львів'яни, якщо вона діятиме у такий спосіб і надалі?

Які ми – таке до нас і ставлення!

Ще один висновок, якого я дійшов: реальне життя разюче відрізняється від того, яке ми спостерігаємо у соціальних мережах, де люди часто обливають один одного брудом, де відсутня елементарна культура спілкування. Таке відчуття, що в соцмережах сидять і пишуть свої «відгуки» переважно або невиховані хами, або це – боти.

На щастя, соціальні мережі та реальне життя – це як дві паралельні лінії…