Гуманітарка у Слов'янську: хто стояв біля витоків

Гуманітарною допомогою, кажуть, ситий не будеш. Але й без неї нелегко виживати тим українцям, які опинилися у складній життєвій ситуації. Наприклад, залишилися без стабільного доходу. Зараз, під час війни, такі ситуації не рідкість.

А буває, що гроші є, але дійти до магазину здоров'я не дозволяє.

Ще гірше, коли в усіх аптеках прифронтового міста немає потрібних ліків, а без них взагалі невідомо, скільки протягнеш…

Тоді одна надія – на добрих людей. Ці люди – волонтери.

Щоправда, волонтери бувають різні. Є, наприклад, такі, хто «два рази чхнув» – і одразу п'ять постів у Фейсбуці: мовляв, ось я який!

А бувають волонтери, які не вважають себе… волонтерами. Вони просто допомагають своїм землякам – як можуть та чим можуть. І при цьому свідомо залишаються «у тіні слави».

Про одного з таких жителів Слов'янська і вирішив написати «Карачун».

Проте, журналіст «Карачуна» одразу зіштовхнувся з проблемою: герой нашої майбутньої публікації категорично не хотів, щоб про нього писали. «Не треба робити з мене героя! Ну, попрацювали ми, допомогли людям… Так час зараз який! Як не допомагати нашим землякам, які потребують нашої допомоги!», – так аргументував він своє прохання. І розмовляти з кореспондентом погодився лише після отриманої обіцянки не оприлюднювати його ім'я та прізвище.

Але нам чомусь здається, що багато жителів Слов'янська впізнають його з цього інтерв'ю.

– Ви з друзями вже чотири місяці займаєтеся доставкою гуманітарної допомоги жителям Слов'янська та району. Що спонукало вас, людину бізнесу, не заробляти, а віддавати людям частину заробленого?

- Просте та природнє прагнення допомагати людям. Я і до війни намагався в міру своїх можливостей допомагати людям – тим, хто найбільше потребував такої допомоги: ветеранам, інвалідам. Але ніколи її не афішував. Хоча деякі мої друзі таку позицію вважали помилковою: мовляв, без піару сьогодні не можна.

Але мені не потрібний піар. Я і без нього досягнув тих цілей, які ставив перед собою – як у бізнесі, так і в політиці. Мені просто подобається допомагати людям. Я отримую від цього задоволення. Буде вам важко, я і вам допоможу.

Добрі справи полюбляють тишу. Тоді вони – від щирого серця. А якщо хтось на кожному розі кричить про якусь свою благодійність, волонтерство, значить, шукає в цьому особисту вигоду.

– Як ви вирішили стати волонтером?

- Ну, який я волонтер... Звичайний житель Слов'янська, який має можливість допомогти людям у цей важкий час. Адже, крім бажання допомагати, мають бути й можливості. Вони у мене є.

Починали ми з того, що допомагали жителям міста: комусь – памперсами та дитячим харчуванням, комусь – ліками. Якось так вийшло, що з перших днів-тижнів війни стали дефіцитом багато товарів.

Потім ми побачили потребу серйозно зайнятися цією роботою.

Я поїхав до свого друга, чий бізнес був пов'язаний з виробництвом та реалізацією продуктів харчування, і домовився про постачання круп. Інший мій друг допоміг з постачанням яєць. Підключились знайомі фермери. Купувалися й інші продукти харчування.

Велику допомогу Слов'янську надав наш земляк Олександр Машир. Він знайшов солідні організації – благодійний фонд Save UA та громадську організацію «Всеукраїнська Аграрна Рада», які погодилася постачати до нашого міста гуманітарні вантажі у значних обсягах. Ці організації дійсно допомогли багатьом жителям Слов'янська. Саме їм потрібно дякувати насамперед за десятки тонн гуманітарних вантажів, переданих до нашого міста.

Все це ми роздавали жителям Слов'янська. До нас в офіс на Василіївську тоді приходило багато людей. Дехто навіть зловживав, намагаючись отримати гуманітарку по кілька разів. Вони, мабуть, думали, що в нас слабо було налагоджено облік. Проте з обліком гуманітарних вантажів у нас було все гаразд. Ми ретельно стежили, щоб розподіл допомоги був прозорим, чесним, щоб ніхто не наживався на гуманітарній допомозі.

Пізніше звернули увагу на те, що серед тих, хто отримував у нас гуманітарну допомогу, переважають жителі центральної частини міста. Тому вирішили, що правильніше буде, якщо ця допомога буде адресною. І почали розвозити гуманітарку по домівках людей. Зрозуміло, що у пріоритеті були соціально незахищені категорії населення: пенсіонери, інваліди, незаможні, сім'ї з дітьми.

У цьому був плюс: гуманітарну допомогу насамперед отримували ті, хто її якнайбільше потребував.

Але був і мінус: адресна доставка забирала багато часу. В результаті за день ми могли доставити її десь на 35-40 адрес.

І, звичайно, за нинішньої шаленої вартості пального це було дуже затратне заняття (розвозили гуманітарку на моєму бусі).

Але як приємно було усвідомлювати, що ми реально допомагаємо людям! Читати в їхніх очах подяку, чути слова вдячності.

- Ви ж бізнесмен, напевно, підраховували, в яку «копієчку» обійшлося вам це волонтерство?

- Суму не назву (та я й не вів жодних підрахунків). Скажу так: це чималі гроші. Адже ми займалися цією роботою більше трьох місяців.

- Займалися? Ви кажете про неї в минулому часі?

– Після того, як у Слов'янську трапилися обстріли ринків, ми вирішили згорнути цю роботу. Та й логістика, чесно кажучи, вже стала занадто витратною.

– У Слов'янську зараз перебувати небезпечно. Так, принаймні, вважає керівництво міста. Але ви й досі не виїхали. Не питаю: чому. Запитаю: а взагалі, маєте намір виїжджати?

- Звісно. Якщо тут почнеться таке, як… Якщо буде дуже гаряче, доведеться евакуюватися.

Але я розумію тих своїх земляків, які всіляко відтягують своє рішення щодо евакуації. Ми, які не поїхали, всі тут великі оптимісти.

Этот материал также можно прочесть на русском языке