Стали бездомними через війну: як переселенці з Донеччини вирішують житлові проблеми

Фото з чату жителів Богородичного

Російсько-українська війна змусила покинути рідні домівки мільйони українців. Майже всі вони, коли евакуювалися, думали, що їдуть з дому тимчасово. Але війна триває вже майже рік. Ворог продовжує руйнувати українські міста і села. В результаті сотні тисяч українців втратили житло і, по суті, стали безхатченками.

Після 24 лютого 2022 року українці роз’їхалися по усьому світу. Хтось винаймає житло в більш-менш безпечних регіонах України, когось приютили друзі-знайомі, комусь дали прихисток благодійники (в тому числі – закордонні).

Але кожен з вимушених переселенців добре розуміє: їх нинішнє помешкання – тимчасове. А, значить, можуть так скластися обставини, що доведеться знову шукати житло. І знову – тимчасове.

Бо навіть після деокупації населених пунктів, і за умов, коли будинок чи квартира дивом вціліли під час бойових дій, багато-хто з їх власників не поспішає повертатися додому. Люди очікують того щасливого часу, коли повернення до рідної домівки буде безпечним.

«У нас було двадцять хвилин, щоб зібрати речі»

Чимало жителів Донецької області за останнє десятиріччя вже вдруге стикаються з так званим «руським миром». Але тоді, у 2014 році, воєнна ситуація у північному регіоні Донеччини відносно швидко повернула на мирне життя.

Через вісім років кордони України перетнула путінська орда. Але бліцкриг росіян провалився. Невдовзі почалося звільнення окупованих територій.

Та, на жаль, навіть після деокупації українських міст і сіл, складно повернути на ці території нормальне мирне життя.

Розповідає житель міста Лиман Микола Пасічник:

– Після звільнення Лимана минуло кілька місяців, але про повернення додому ми поки що тільки мріємо. Перебувати там небезпечно. Нині лінія фронту від міста – на відстані двох десятків кілометрів. Росіяни регулярно обстрілюють Лиман. Є загиблі й поранені, які постраждали вже після звільнення міста.

У нашу п’ятиповерхівку двічі були прильоти. В якому стані перебуває нині наша квартира – достеменно не відомо. Сподіваюся, звісно, що будинок не розіб’ють вщент, але поки що агресор просувається до Лимана. Росіяни знову обстрілюють місто зі ствольної артилерії. Отож, про швидке повернення додому годі й думати.

Не хочу знову ризикувати життям, бо добре пам’ятаю, як ми з дружиною евакуювалися з міста. Ми тоді явно «засиділися»: окупанти підійшли до Лимана, місто перебувало під постійним вогнем ворога. На збирання речей волонтери нам дали двадцять хвилин. Тоді в Лимані було справжнє пекло. Та все ж нам вдалося евакуюватися.

Тепер у нас є «другий паспорт»: довідка внутрішньо переміщеної особи. Живемо з дружиною в селі під Києвом. Нам повезло: знайшлися добродії, які дали тимчасовий прихисток. Господарі будинку – люди заможні, часто виїжджають у тривалі відрядження. Отож мої теперішні обов’язки – вести господарство, доглядати будинок.

Топити піч дровами – заняття для нас не нове. У селі неподалік Лиману, у нас був невеличкий дачний будинок. Вирощував «на дачі» картоплю: для себе, і, звісно, на продаж. Такий собі «бізнес пенсіонера»…

Хороші були і садиба, і будинок, доглянуті! Були… Доки село не окупували росіяни. Минулого літа у нашому будинку «хазяйнували» танкісти-буряти.

Дуже хочу, щоб моя квартира у Лимані вціліла. Але ще більше – щоб на даху адміністративного будинку в Лимані завжди майорів український прапор. Бо не уявляю собі життя в окупованому місті.

Інакше – які у нас з дружиною перспективи? Придбати житло (навіть десь у селі) в «тилових» регіонах України ми вже не зможемо: пенсій ледь на першочергові потреби вистачає. Що тоді залишається – сподіватися на допомогу дітей? Мабуть, так. Не будемо ж ми роками по чужих кутках скитатися…

Але скажу чесно: не хочу думати про гірші варіанти. Краще бути оптимістом!

У зруйнованому селі Богородичне зимують десять сімей

А втім є на Донеччині ще більші оптимісти. Це п’ять сімей із села Богородичне Краматорського району, які нині зимують у рідних домівках.

Це просто неймовірно! Адже Богородичне – село, в якому, як відомо, упродовж минулого літа точилися запеклі бої. В результаті тут не залишилося жодного вцілілого будинку! В селі немає електрики, майже відсутній зв’язок. Там немає нічого!

Але десяток жителів села настільки були раді можливості повернутися додому після звільнення Богородичного, що вирішили не чекати весни й тепла. Вони відремонтували, як змогли, свої будинки, і тепер живуть вдома!

Про це журналісту «Карачуна» розповів староста Долинського старостинського округу Сергій Багрій.

– Як же вони там живуть?, – питаю у старости. – Де беруть продукти? Як можна жити взагалі без електрики?

– Продукти регулярно привозять волонтери. Допомагають і українські військові. Звичайно, більшість розбитих будинків у Богородичному не підлягають відновленню. Але деякі будинки зазнали часткових пошкоджень. Приміром, у когось постраждав дах будинку. Отож, люди підремонтували його і живуть. Вони вважають, що краще вдома, ніж по чужих кутках.

До речі, Святогірська лавра теж потроху почала ремонтно-відновлювальні роботи на території богородичанського храму «Всіх скорботних радість».

Війна «розселила» людей по підвалах

Волонтери чи українські захисники Бахмута періодично викладають в Ютуб невеличкі відео з цього міста-фортеці. Коли переглядаєш ці документальні кадри, на яких зафільмовані вщент розбиті будинки, не віриться, що в Бахмуті досі живуть мирні жителі. (До речі, за інформацією «Карачуна», у місті також перебуває і міський голова Олексій Рева). 

Як можна жити у самісінькому пеклі? Чому кілька тисяч жителів Бахмута не евакуюються? Який сенс піддавати себе смертельному ризику і жити, по суті, на лінії фронту?

Про це журналіст «Карачуна» розпитував у жителя Бахмута Віктора Герасимова, який евакуювався з міста наприкінці жовтня.

- Головна причина відмови від евакуації – майнова, – розповідає Віктор Васильович. – Люди стережуть свої квартири і будинки. Не хочуть втрачати своє майно, бояться, що його «розтягнуть». Живуть без світла, води, газу, каналізації. 

Звісно, всі вони розуміють небезпеку. Тому, починаючи з минулої осені, Бахмут живе у підвалах. Там люди облаштували собі «спальні місця», зробили запаси води і продуктів, встановили «буржуйки», наносили дров. 

Їжу ми готували на вогнищі у дворі нашої дев’ятиповерхівки, неподалік від під’їзду. Бо вже добре вивчили одне з правил виживання: після того, як почувся свист міни, у нас є близько п’яти секунд, аби забігти в під’їзд. І вже там чуємо, як розлітаються і б’ють по стінах осколки. 

Наприкінці жовтня ситуація в місті стала нестерпною. Інтенсивність обстрілів була такою, що ми зрозуміли: треба евакуюватися. До того ж дуже дошкуляв холод, який ми, з нашими хронічними захворюваннями, пережити не змогли б. Тому наші дорослі доньки, які зі своїми сім’ями вчасно виїхали з Бахмута, наполягали на негайній евакуації. 

У квартирах доньок вціліли тільки стіни. В мій будинок також було кілька прильотів. Таким чином, ми стали, по суті, бездомними.

Нині з дружиною орендуємо однокімнатну квартиру в невеличкому містечку у Київській області. Скільки будемо орендувати? Сподіваюся, що українська армія відкине росіян подалі від наших кордонів, і тоді можна буде повернутися в рідну домівку. Нехай «зранену», нехай попервах без звичних зручностей, але свою!

По чужих кутках – до кінця днів?

Спілкуючись з «друзями по нещастю», не раз доводилося чути від них гіркі слова: «Наше житло зруйноване. Грошей на придбання квартири чи будинку немає, отож доведеться до кінця своїх днів орендувати якесь житло». 

Певна правда в цих словах, звичайно, є. Адже чимало українців, які виїхали з окупованих територій Донецької і Луганської областей ще у 2014-2015 роках, досі мешкають в орендованому житлі. Це, як правило, сім’ї з низьким рівнем доходів, або пенсіонери. 

Разом з тим, є чимало вимушених переселенців, які після відомих подій 2014 року придбали житло у різних регіонах України. Звісно, кожен з них пережив серйозну моральну травму від втрати майна та житла. Але тепер вони на особистому прикладі переконалися в справедливості вислову: будь-яке майно – наживне! 

Саме за таким принципом живе сьогодні економічно активна частина внутрішньо переміщених осіб, які або вже втратили через війну своє житло, або морально готові до такої втрати. Звісно, вони розраховують, перш за все, на допомогу від держави у вигляді пільгових банківських кредитів на будівництво чи придбання житла. 

До речі, десятки тисяч ВПЛ вже подали заявки на участь у державній програмі «Доступна іпотека», яка передбачає можливість отримати пільговий іпотечний кредит під 3% річних.

Щоправда, реально отримати такий кредит поки що непросто, оскільки бажаючих – десятки тисяч, а можливості обмежені – уряд щомісяця відбирає не більше 500 кандидатів. 

Також чимало українців, які втратили житло через війну, розраховують на одержання компенсації від держави за зруйноване чи пошкоджене житло. Для цього вже сьогодні подають відповідні заявки: онлайн через Дію, або безпосередньо до органів місцевої влади. 

На жаль, юридичні питання механізму компенсацій за пошкоджене чи зруйноване житло досі не врегульовані законом. Ще у березні 2022 року до Верховної Ради України було подано проект закону, яким встановлювалися правові підстави для здійснення таких виплат державою. Згодом його було ухвалено за основу. На цьому все й зупинилося. Причина зрозуміла: війна триває, отже, як то кажуть, питання не на часі.

У багатьох українців, які втратили через війну житло, є також надія на допомогу міжнародних благодійних організацій. Зокрема, жителі тих міст Донецької області, чиє житло у 2014 році постраждало від бойових дій, добре пам’ятають, як їм допомагали ремонтувати їх пошкоджені будинки і квартири. 

Але всі розуміють: для того, аби ремонтувати, будувати, відновлювати житло, треба, щоб закінчилася війна.